— Лансе, не будь тюхтієм, — відказав Еллсворт Тухі.
— Тобто?
— Це я звелів їм пристати на цю умову.
— Ти?
— Саме так.
— Але ж, Господи! «Один маленький голос»…
— Ви ж зможете прожити без «Одного маленького голосу» зо два місяці? Сьогодні я склав судовий позов про порушення трудової угоди і поновлення на роботі в «Знамені». Є чимало способів, щоб обдерти шкіру з кота, Лансе. Але власне спосіб не має значення, щойно ви зламали тварюці хребет.
Того вечора Рорк подзвонив у двері Вайнендового пентхауса. Двері відчинив дворецький і сказав: «Містер Вайненд не може з вами зустрітися, містере Рорк». Із тротуару на протилежному боці вулиці Рорк побачив понад дахами освітлене вікно Вайнендового кабінету.
Зранку Рорк прийшов до редакції «Знамена». Секретарка Вайненда сказала йому:
— Містер Вайненд не може прийняти вас, містере Рорк. — І додала дуже ввічливо й стримано: — Містер Вайненд попросив мене переказати, що більше не хоче вас бачити.
Рорк написав йому довгого листа: «Ґейле, я розумію. Я сподівався, що ти цього уникнеш, але оскільки це сталося, почни знову з цього ж місця. Я знаю, що ти із собою робиш. Ти робиш це не заради мого порятунку, це не для мене, але якщо це допоможе, я знову повторю те, що вже тобі казав. Для мене нічого не змінилося. Ти такий, як і раніше.
Я не кажу, що пробачаю тобі, бо між нами такі слова неможливі. Та якщо ти не можеш пробачити собі, то чи дозволиш мені зробити це? Дозволиш мені сказати, що це не має значення, що це не остаточний вирок тобі? Дай мені право дозволити тобі забути про це. Живи й далі з моєю вірою, аж поки оговтаєшся. Я знаю, що одна людина не може зробити це для іншої, але якщо я залишився для тебе тим, ким був, ти на це погодишся. Назви це переливанням крові. Тобі це потрібно. Прийми це. Це важче, ніж боротися із цим страйком. Зроби це заради мене, якщо тобі це допоможе. Але зроби. Повернися. Буде й інша нагода. Не думай, що втратив те, чого не можна ні втратити, ні здобути. Не дозволяй цьому зникнути!».
Лист повернувся до Рорка непрочитаним.
«Знаменом» керував Алва Скаррет. Вайненд сидів у своєму кабінеті. Він зняв зі стіни портрет Рорка. Він працював над рекламними угодами, витратами, рахунками. Скаррет формував редакційну політику. Вайненд більше не цікавився наповненням газети.
Коли Вайненд з'являвся в якомусь відділі, працівники слухалися його, як і раніше. Він продовжував діяти як механізм, і люди знали, що цей механізм небезпечніший, ніж будь-коли: він нагадував автомобіль, що котиться з гори без гальм і з вимкнутим двигуном.
Він ночував у своєму пентхаусі й не бачився з Домінік. Скаррет сказав, що вона повернулася до заміського будинку. Якось Вайненд наказав секретарці з'єднати його з Коннектикутом. Він стояв біля її столу, коли вона запитувала дворецького, чи вдома місіс Вайненд. Дворецький відповів ствердно. Секретарка поклала слухавку, і Вайненд повернувся до свого кабінету.
Він хотів дати собі кілька днів. Потім він повернеться до Домінік. Їхній шлюб стане таким, яким вона хотіла його спочатку — вона стане «місіс Вайнендові газети». Він погодиться на це.
«Чекай, — думав він, у нетерплячій агонії, — чекай. Ти повинен зібратися із силами, щоб постати перед нею таким, який ти зараз. Повинен навчитися жебрати. Більше не можна претендувати на те, на що ти не маєш права. Немає ані рівності, ані опору, ані гордості у спробі протиставити свою та її силу. Сама лише покора. Встань перед нею, як людина, яка нічого не може їй дати, яка житиме тим, чим вона вирішить обдарувати. Це може бути лише зневага, але вона йтиме від неї і пов'язуватиме вас. Покажи їй, що розумієш це. Є певна гідність у тому, щоб визнати повну втрату гідності. Навчися цього. Чекай…» Він сидів у кабінеті пентхауса, відкинувши голову назад. У порожній кімнаті не було свідків… «Домінік, — думав він, — я нічого не вимагатиму, але ти мені дуже потрібна. І я так кохаю тебе. Колись я просив тебе не зважати на це. Зараз я хапаюся за тебе, як за соломинку. Зваж на це. Я кохаю тебе…»
Домінік лежала на березі озера. Вона дивилася на будинок на пагорбі й на гілляччя дерев над нею. Витягнувшись на спині й заклавши руки за голову, вона спостерігала, як рухається листя проти неба. Це заняття захопило її й давало цілковите задоволення. Вона думала: «Який гарний відтінок зеленого; є різниця між зеленню рослин і кольором предметів, рослини всотують світло, і це вже не просто щось зелене, а ще й життєва сила дерев, що стала видимою. Я не повинна дивитися вниз, я бачу гілки, стовбури, коріння, лише споглядаючи крони. Цей вогонь на облямівці листочків — це сонце, я можу не бачити його і сказати, який нині навколишній пейзаж. Ці цятки світла, що кружляють на листі, — це озеро, віддзеркалення сонячних променів від води, озеро сьогодні прекрасне, і краще не дивитися на нього, лише уявляти за цими відблисками. Я ніколи раніше не мала можливості насолодитися виглядом землі, це таке неймовірне тло, але не більше ніж тло, а колись я думала про тих, кому ця земля належить, і мені було так боляче. Тепер я можу любити її. Вони не володіють цією землею. Нічим вони не володіють. Вони ніколи не переможуть. Я бачила життя Ґейла Вайненда, і тепер напевно це знаю. Неможливо ненавидіти землю через них. Земля прекрасна. І це — тло, але не для них».