Вона знала, що робити. Але мусила зачекати кілька днів. Вона думала: «Я навчилася нести будь-який тягар, окрім щастя. Тепер я повинна цього навчитися. І не зламатися під його вагою. Це єдине, чого я відтепер потребую».
Рорк стояв біля вікна свого будиночка в долині Монаднок. Він орендував його на літо; приїхав сюди, потребуючи усамітнення та відпочинку. Був тихий вечір. Вікно виходило на невеличку галявину, обрамлену деревами, на схилі пагорба. Над темними кронами тягнулася смуга заходу сонця. Він знав, що внизу були й інші будинки, але їх не було видно. Він відчував таке ж задоволення, як і будь-який інший орендар, тим, як збудовано цей курорт.
Рорк почув гуркіт автомобіля, що наближався з протилежного боку будинку. Здивовано прислухався, бо не чекав гостей. Автомобіль зупинився. Він пішов відчиняти двері. І геть не здивувався, побачивши Домінік.
Вона увійшла так, наче виходила із цього будинку на півгодини. Без капелюха, без панчіх, в сандалях і вузькій сукні з темно-синього льону, доречній для прогулянок сільськими околицями і для роботи в саду. Вона була схожа не на людину, яка проїхала через три штати, а на людину, яка щойно повернулася із прогулянки. Він знав: урочистості моменту надавало те, що в жодній урочистості потреб не було; не було потрібно ні на чому акцентувати і наголошувати, важливим був не сьогоднішній вечір, а останні сім років, що йому передували.
— Говарде.
Він мав такий вигляд, наче побачив звук свого імені у кімнаті. Він мав усе, чого прагнув.
Але навіть зараз його пропікала одна болюча думка. Він сказав:
— Домінік, зачекай, поки він оговтається.
— Ти знаєш, що він не оговтається.
— Пожалій його хоч трохи.
— Не говори їхньою мовою.
— Він не мав вибору.
— Він міг закрити газети.
— Це було його життя.
— А це — моє життя.
Він не знав, що Вайненд колись сказав: любити означає робити виняток; а Вайненд не знав, що Рорк любив його достатньо, щоб зробити для нього найбільший виняток, намагаючись знайти компроміс. Але Рорк зрозумів, що це марно, як і будь-яка жертва. І те, що він сказав, стало підписом під її рішенням:
— Я кохаю тебе.
Вона роздивлялася кімнату, щоб буденність стін і стільців допомогла їй засвоїти науку, що вона її зараз вивчала. Стіни, що він їх створив, крісла, якими користувався, пачка його сигарет на столі, щоденні речі, що очуднюються, коли життя стає таке, як зараз.
— Говарде, я знаю, що ти збираєшся зробити на суді. Тому немає значення, якщо вони дізнаються правду про нас.
— Так, це не має значення.
— Коли ти прийшов того вечора і розповів мені про Кортландт, я не намагалася зупинити тебе. Я знала, що ти мусиш це зробити, і це був твій час, щоб запропонувати власні умови. Мій час зараз. Мій вибух у Кортландті. Дозволь мені зробити по-моєму. Не запитуй ні про що. Хоч би що я зробила.
— Я знаю, що ти зробиш.
— Ти розумієш, що я повинна так вчинити?
— Розумію.
Зігнувши руку в лікті, піднявши вгору пальці, вона змахнула долонею, наче струсила тему через плече. Усе було вирішено і до обговорення не підлягало.
Вона відвернулася від нього, легкою ходою перетнула кімнату, прагнучи зробити це місце своїм домом, заявити, що Роркова присутність стане правилом на всі її прийдешні дні, й довести собі, що може не робити того, чого цієї миті найбільше прагнула: стояти і дивитися на нього. Вона також знала, що зволікає, тому що не була готова до цього і ніколи не буде готова. Вона потягнулася рукою до пачки цигарок на столі.
Він схопив її зап'ясток пальцями і потягнув руку до себе. Притиснув її до себе й обійняв, притуливши свої губи до її вуст. Вона зрозуміла: кожна мить протягом цих семи років, коли вона прагнула цього і тлумила біль, думаючи, що подолала його, була облудою, нічого не відійшло в минуле, ніщо не зникло, все продовжувало жити, накопичуючись, посилюючи голод, і зараз вона мусить відчути це все, отримати відповідь і покласти очікуванню край.