Цього вечора Рорк прийшов до замкненого бюро Камерона. Він не увімкнув світла, а розпалив вогонь у пічці Камеронового кабінету і почав вкидати туди вміст шухляди за шухлядою, не дивлячись на них. Папери сухо потріскували у тиші, у темній кімнаті здійнявся слабкий запах плісняви, вогонь шипів, хрускотів, спалахуючи яскравими язиками. Іноді білий клаптик з обвугленими краями вилітав із полум'я. Рорк заштовхував його назад кінцем металевої лінійки.
Це були креслення відомих будинків Камерона і незведених споруд; синьки, помережані тонкими білими лініями опорних балок, що десь іще й досі стояли; там були угоди з підписами відомих людей; а інколи в червоному сяйві на пожовклому папері на мить з'являлася семизначна сума, з'являлася і зникала у слабкому спалаху іскор.
Зі старої течки з листами вислизнула і впала на підлогу газета. Рорк підняв її. Вона всохла, пожовкла і ламалася у його пальцях. Це було інтерв'ю Генрі Камерона, датоване 7 травня 1892 року. Там писалося: «Архітектура — це не бізнес і не кар'єра, це хрестовий похід і посвята щастю, що виправдовує земне існування».
Рорк зібрав усі недогризки олівців із Камеронового столу і теж пожбурив їх у вогонь.
Він стояв біля пічки. Не рухався, не дивився вниз, лише відчував рухи сяйва і бачив слабке тремтіння полум'я бічним зором. Він дивився на ескіз, що висів на стіні перед ним, так ніколи й не побудованого хмарочоса.
Пітер Кітінґ працював у Франкона і Геєра третій рік. Він ходив із високо здійнятою головою, завчено шляхетно випростовуючись; він скидався на картинку успішного молодого чоловіка з реклами найдорожчих бритв або машин середньої вартості.
Він добре вдягався і пильнував, щоб інші це помічали. У нього була квартира неподалік Парк-авеню, скромна, але модна, він придбав три цінних гравюри і перше видання одного класика — після купівлі він книжку не читав і навіть не розгортав. При нагоді Кітінґ супроводжував клієнтів у Метрополітен-Оперу.[4] Одного разу він з'явився на костюмований бал митців і влаштував фурор своїм костюмом середньовічного каменяра, обтислим одягом із пурпурового оксамиту; його згадали на сторінці світської хроніки — це була перша згадка у пресі про нього, — і він зберіг вирізку.
Він забув про свій перший будинок, про тодішній власний страх і сумніви. Він зрозумів, що все просто. Його клієнти погодяться на все, якщо він запропонує їм показний фасад, величний вхід і королівську вітальню, що неабияк вразить їхніх гостей. І це діяло на загальне задоволення: Кітінґ не переймався нічим, аби лише його клієнти були задоволені; клієнти теж нічим не переймалися, аби лише їхні гості були вражені. А гості взагалі нічим не переймалися.
Місіс Кітінґ здала в оренду свій дім у Стентоні та переїхала жити у Нью-Йорк до сина. Він не хотів цього, але не міг відмовити — вона його мати, і він не мав права їй заперечувати. Він зустрів її з певною втіхою; хотів вразити своїми успіхами. Але вона не вразилася; оглянула його кімнати, його одяг, його чекові книжки і мовила: «Поки що, Пітере, може бути».
Одного разу вона прийшла до нього на роботу, а за півгодини пішла собі геть. Того вечора він мусив півтори години просидіти нерухомо, стискаючи кулаки та потріскуючи кісточками пальців, вислуховуючи її поради.
— Цей тип, Візерс, носить набагато дорожчий костюм, ніж у тебе, Піті. Так не можна. Ти повинен дбати про свій престиж в очах цих хлопців. А той малий, який приніс тобі синьку, — мені не сподобалась, як він до тебе звертався… Ох, нічого, нічого такого, але я за ним поспостерігала б… А той довгоносий тобі аж ніяк не товариш… Я просто знаю, байдуже як… будь обережним із типом, якого вони називали Беннеттом. На твоєму місці я позбулася б його. Він амбітний. Я бачу ознаки…
Потім вона запитала:
— Ґай Франкон… у нього є діти?
— Донька.
— Ох, — сказала місіс Кітінґ. — І яка вона?
— Я ніколи її не бачив.
— Але ж, Пітере, це просто неввічливо, що ти не доклав зусиль, щоб познайомитися з родиною містера Франкона.
— Вона вчиться десь у коледжі, мамо. Колись познайомлюся з нею. Уже пізно, мамо, а завтра на мене чекає багато роботи…
Але він думав про цю розмову вночі, а також наступного дня. Він думав про це й раніше, до того ж часто. Він знав, що Франконова донька вже давно закінчила коледж і зараз працює в «Знамені», де веде маленьку авторську колонку про домашній інтер'єр. Більше він нічого про неї не довідався. Здавалося, у фірмі ніхто її не знає. Сам Франкон ніколи про неї не розповідав.
4
Метрополітен-Опера — оперна трупа, заснована у Нью-Йорку 1880 року як альтернатива Музичній академії.