Вона побачила на паркані, що оточував найвищу будівлю в Нью-Йорку, невеличку бляшану табличку з написом:
Домінік підійшла до вагончика виконроба. Вона часто приходила сюди, щоб покликати Рорка і подивитись, як триває будівництво. Але у вагончику був чоловік, який її не знав. Вона запитала, де Рорк.
— Містер Рорк нагорі, біля баку для води. А хто його запитує, мадам?
— Місіс Рорк, — відповіла вона.
Чоловік знайшов виконроба, і той дозволив їй піднятися нагору, як вона завжди робила, — у будівельній люльці, збитій із кількох дощок, прикріплених до мотузок, що ковзали вздовж зовнішньої стіни.
Вона стояла, схопившись за мотузки і твердо втиснувши високі підбори у дошки підлоги. Дошки тремтіли, вітер притиснув спідницю до її ніг, і вона побачила, як повільно віддаляється земля.
Піднялася над широкими вітринами крамниць. Каньйони вулиць поглибшали й потонули внизу. Вона піднялася над рекламними щитами кінотеатрів, чорними поверхнями з кольоровими спіралями. Пропливла повз довгу низку офісних вікон. Щезли з виду квадратні коробки складів, разом зі скарбами в них. Башти готелів хилилися, розгортаючись і згортаючись наче віяло. Фабричні труби здавалися запаленими сірниками, а машини — рухомими сірими прямокутниками. Сонце перетворювало шпилі на маяки, що крутилися, спалахуючи над містом білими видовженими променями. Місто розтягалося, трикутником врізаючись у долину між річками. Воно зупинилося між двома чорними рукавами води, перестрибнуло через них і покотилося далі, зникаючи за серпанком долин і неба.
Плескаті дахи падали до її ніг, наче натиснуті педалі, зіштовхуючи вниз будинки, геть з її дороги. Вона проминула скляні куби віталень, спалень і дитячих кімнат. Побачила сади на даху, що пливли донизу, наче хустинки, підхоплені вітром. Хмарочоси, що бігли наввипередки з нею, теж залишилися внизу. Нарешті й антена радіостанцій зникла під дошками будівельної люльки.
Люлька розхитувалася над містом, як маятник. Вона ковзала вздовж стіни будівлі, минаючи останні ряди цегляної кладки. Над нею вже не було нічого, лише сталеві конструкції та небесний простір. Вона відчувала тиск висоти на барабанні перетинки. Сонце заливало їй очі. Вітер бив у підняте підборіддя.
Побачила, що він стоїть над нею, на останньому поверсі будівлі Вайненда. Він помахав рукою.
Лінія океану розітнула небо. Океан здіймався вгору, а місто тим часом спускалося додолу. Вона залишила позаду дахи судів. Піднялася над дзвіницями храмів.
Перед нею залишалися океан, небо і Говард Рорк.