Наступного дня, за обідом, Кітінґ вирішив заговорити на цю тему.
— Я чув хороші відгуки про твою доньку, — сказав він Франкону.
— І де ж ти про неї чув? — зловісно запитав Франкон.
— О, нічого такого, знаєш, як це буває — щось десь почув. Вона дивовижно пише.
— Так, пише вона дивовижно, — Франкон зціпив уста.
— Справді, Ґаю, я дуже хотів би із нею познайомитися.
Франкон поглянув на Кітінґа і втомлено зітхнув.
— Ти ж знаєш, вона не живе зі мною, — сказав він. — Має власну квартиру — не певен, що пам'ятаю адресу… Гадаю, якось ти познайомишся з нею. Але вона тобі, Пітере, не сподобається.
— Стривай, чому ти так кажеш?
— Це одна з таких тем, Пітере… Боюся, що як батько я зазнав тотальної поразки… Скажи, Пітере, що каже місіс Маннерінґ про новий проект сходів?
Кітінґ відчув гнів, розчарування — і полегшення. Він дивився на опецькувату фігуру Франкона і розмірковував, яку ж зовнішність мала успадкувати його донька, щоб викликати таку відверту нехіть навіть у власного батька. Багата і страшна наче гріх — як і більшість із них, вирішив він. Але думав, що одного дня це його не зупинить. Він лише тішився, що цей день відкладено. Раптово у нього спалахнуло бажання відвідати Кетрін.
Місіс Кітінґ зустрічала Кетрін у Стентоні. Вона сподівалася, що Пітер забув про неї. Зараз вона знала, що не забув, хоча й рідко згадував про дівчину і ніколи не запрошував до себе додому. Місіс Кітінґ не називала її імені. Але часто тріскотіла про дівуль без копійки за душею, які ловлять на гачок блискучих юнаків. А також про перспективних юнаків, що їхні кар'єри зламало одруження з «неправильними» жінками; вона читала йому кожне газетне повідомлення про знаменитостей, які розлучалися зі своїми дружинами-плебейками, які не могли відповідати високому суспільному становищу чоловіків.
Того вечора, йдучи до Кетрін, Кітінґ замислився про ті кілька їхніх зустрічей; під час них не сталося нічого важливого, але це були єдині дні, що він запам'ятав протягом свого життя у Нью-Йорку.
Коли Кетрін дозволила йому увійти, він побачив, що перед його приходом вона була у дядьковій вітальні серед гармидеру листів, розкиданих на килимі, портативної друкарської машинки, газет, ножиць, коробочок і клею.
— О Боже! — вимовила Кетрін, незграбно гепнувшись навколішки у центрі цього безладу. — О Боже!
Вона поглянула на нього, щиро всміхаючись і прикриваючи руками купи зіжмаканого білосніжного паперу. Зараз їй було майже двадцять, а зовні вона здавалася не старшою, ніж у сімнадцять.
— Сідай, Пітере. Я думала, що закінчу до твого приходу, але, здається, не встигла. Це листи від дядькових шанувальників і вирізки з газет. Я маю посортувати їх, відповісти, написати вдячні записки і… О, ти маєш побачити дещо з того, що люди пишуть до нього! Це чудово! Не стій там. Сідай. За хвилину я впораюся.
— Ти вже впоралася, — сказав він, беручи її на руки і заносячи на крісло.
Він обіймав і цілував її, а вона втішено сміялася, схиливши голівку йому на плече.
— Кеті, ти нестерпна маленька нетяма, і твоє волосся так чудово пахне!
Вона відповіла:
— Не ворушися, Пітере. Мені так добре.
— Кеті, я хочу тобі сказати. У мене був чудовий день. Сьогодні відбулося офіційне відкриття будинку Бордмена. Ти знаєш, це на Бродвеї, двадцять два поверхи і готичний шпиль. У Франкона стався розлад шлунка, тому я пішов туди як його представник. Адже це я проектував цю споруду і… Утім, ти ж нічого про це не знаєш.
— Але я знаю, Пітере. Я бачила всі твої будинки. У мене є їхні фотографії. Я вирізаю їх із газет і роблю альбом, такий самий, як для дядька. О Пітере, це так чудово!
— Що?
— Дядькові альбоми, листи до нього… все це… — Вона розвела руки над паперами на підлозі, наче хотіла їх обійняти. — Уяви собі, всі ці листи приходять із різних куточків країни, від геть незнайомих людей, для яких він так багато важить. І я допомагаю йому, я, така нікчемна, але поглянь, яка на мені відповідальність! Це так зворушливо і так важливо. Чого порівняно з цим варті наші маленькі події, коли це стосується всієї держави!
— Справді? Це він так каже?
— Нічого він мені не казав. Але неможливо прожити з ним кілька років, не перейнявши дещиці… цієї його чудової безкорисливості.
Він хотів розсердитися, але побачив її мерехтливий усміх, незнайомий запал і спромігся лише усміхнутися у відповідь.