— Я скажу дещо, Кеті: тобі це пасує, страшенно пасує. Знаєш, ти можеш мати приголомшливий вигляд, якщо навчишся трохи розбиратися в одязі. Якось найближчими днями я силоміць затягну тебе до хорошого кравця. Я хочу, щоб ти якось познайомилася з Ґаєм Франконом. Він тобі сподобається.
— Справді? Мені здавалося, ти якось казав, що він мені не сподобається.
— Я так казав? Добре, я тоді не знав його по-справжньому. Він класний мужик. Я хочу, щоб ти з усіма познайомилася. Ти будеш… гей, ти куди?
Вона глянула на годинник на його зап'ястку і почала повільно відсуватися.
— Я… Уже майже дев'ята, Пітере, і я маю все це закінчити до повернення дядька Еллсворта. Він прийде близько одинадцятої, сьогодні він виступає на зборах профспілки. Я можу працювати і розмовляти з тобою одночасно, не заперечуєш?
— Звісно, що заперечую! До біса прихильників твого дядька! Нехай сам дає собі з ними раду. Залишайся там, де ти є.
Вона зітхнула, але слухняно поклала голову йому на плече.
— Ти не повинен так казати про дядечка Еллсворта, бо зовсім його не розумієш. Ти читав його книжку?
— Так! Я прочитав його книжку — це розкішно, колосально, та хоч би куди я пішов, скрізь тільки й розмов про цю його бісову книжку, тому, якщо не заперечуєш, може змінимо тему?
— Ти досі не хочеш знайомитися з дядьком Еллсвортом?
— Чому ж ні? Чому ти так гадаєш? Я залюбки з ним познайомлюся.
— О…
— Що сталося?
— Колись ти сказав, що не хочеш знайомитися з ним через мене.
— Я так казав? Як ти завжди запам'ятовуєш усі нісенітниці, що я часом мелю?
— Пітере, я не хочу, щоб ти знайомився з дядьком Еллсвортом.
— Чому?
— Я не знаю. Може, це дурниці. Але зараз я не хочу цього. Не знаю чому.
— Гаразд, тоді забудь про це. Я познайомлюся з ним, коли настане час. Кеті, послухай, вчора я стояв біля вікна у своїй кімнаті та думав про тебе, і я так хотів, щоб ти була зі мною, я зібрався тобі зателефонувати, але було запізно. Я іноді почуваюся таким самотнім без тебе, я…
Вона слухала, обіймаючи його за шию. Аж раптом, зненацька відвівши від нього погляд, перелякано розтулила вуста; підскочила, майнула через кімнату і, порачкувавши під стіл, дістала звідти лавандовий конверт.
— А це що таке? — розлючено запитав він.
— Це дуже важливий лист, — відповіла вона, досі стоячи навколішках і міцно стискаючи у маленькому кулачку конверт. — Це дуже важливий лист, і ось де він, майже в смітнику. Мабуть, я випадково змахнула його на підлогу, не зауваживши. Це від бідної вдови з п'ятьма дітьми, старший з яких хоче стати архітектором, тому дядечко Еллсворт збирається влаштувати йому стипендію.
— Гаразд, — сказав Кітінґ, підводячись. — Із мене годі. Ходімо звідси, Кеті. Прогуляємося. Надворі сьогодні чудово. А тут ти сама не своя.
— О, чудово! Ходімо гуляти.
Надворі стояв туман від снігу, сухого, дрібного і невагомого снігу, що нерухомо зависав у повітрі, заповнюючи вузькі вулиці. Вони крокували, пліч-о-пліч, а їхні ноги залишали подовгасті коричневі відбитки на білих тротуарах.
На Вашингтон-сквер сіли на лавку. Площу замело снігом, відрізаючи їх від будинків, від міста позаду. Крізь тінь арки повз них пролітали маленькі цяточки світла — сталево-білі, зелені та блякло-червоні.
Кетрін сиділа, пригорнувшись до Кітінґа, а він дивився на місто. Він його боявся завжди і боявся його зараз, хоча й мав двох тендітних захисників: сніг і дівчину поруч.
— Кеті, — шепотів він, — Кеті…
— Я кохаю тебе, Пітере…
— Кеті, — сказав він, без вагань, не акцентуючи, бо визначеність цих слів не залишала місця для збудженості, — ми заручені, так?
Він побачив легкий рух її підборіддя, що сіпнулося вниз, а потім вгору, щоб сформувати одне слово.
— Так, — відповіла вона спокійно і так урочисто, що слово пролунало байдуже.
Вона ніколи не дозволяла собі запитань про майбутнє, бо запитувати означає сумніватися. Але вона знала, що, промовивши це давно очікуване «так», може все зіпсувати, якщо зізнається собі у надмірному щасті.
— За рік чи два, — сказав він, потискаючи її руку, — ми одружимося. Щойно я стану на ноги і зміцню своє становище в фірмі. У мене є мати, про яку треба дбати, але за рік усе влаштується. — Він намагався говорити так виважено, так практично, як тільки міг, щоб не сполохати дива, яке відчував.
— Я зачекаю, Пітере, — прошепотіла вона. — Нам не потрібно поспішати.
— Ми не казатимемо нікому, Кеті… Це наша таємниця, поки що лише наша… — Зненацька його вразила одна думка, і він приголомшено усвідомив, що не може стверджувати, ніби це не спадало йому на думку раніше; хоча він знав, якщо бути абсолютно чесним, він ніколи досі не думав про це, і це було дивно. Він відсунув її та сердито сказав: