— Шістдесят п'ять мене влаштовує.
— Ти… ти працюватимеш у нас, Говарде?
— Коли мені починати?
— Ну… відразу, як зможеш! Понеділок?
— Добре.
— Дякую, Говарде!
— За однієї умови, — сказав Рорк. — Я не збираюся розробляти жодних проектів. Жодних деталей. Жодних хмарочосів у стилі Людовика XV. Просто тримай мене подалі від естетики, якщо хочеш утримати взагалі.
Влаштуй мене в інженерний підрозділ. Доручай інспектувати будови. То як, досі прагнеш мене?
— Звісно. Усе, що ти скажеш. Тобі сподобається, зачекай лишень, і сам побачиш. Тобі сподобається Франкон. Він сам колись працював у Камерона.
— Нехай про це краще мовчить.
— Гаразд…
— Ні, не переймайся. Я не скажу це йому в обличчя. Це те, що ти хотів почути?
— Що ти, ні, я не переймався про це, навіть не подумав.
— Тоді домовилися. Добраніч. Побачимося в понеділок.
— Так, авжеж… Але я не особливо поспішаю, насправді я прийшов побачитися з тобою і…
— У чому річ, Пітере? Тебе щось непокоїть?
— Ні… Я…
— Ти хочеш знати, чому я так чиню? — Рорк усміхнувся, необразливо і байдужо. — Адже так? Я скажу тобі, якщо ти хочеш знати. Мені байдужісінько, де працювати далі. У цьому місті немає архітектора, з яким я хотів би працювати. Але мені потрібна робота, отож, чому б і не у твого Франкона — якщо я можу отримати від тебе те, що хочу. Я продаю себе, я готовий грати у цю гру — до певного часу.
— Насправді, Пітере, не варто так до цього ставитися. З нами ти можеш піти дуже далеко, маєш лише звикнути. Ти побачиш, що таке справжнє бюро. Після Камеронового смітника…
— Мовчи про це, Пітере, зараз і, чорт забирай, мовчи й надалі.
— Я не хотів критикувати чи… Я нічого такого не мав на гадці.
Він не знав, що сказати і що він повинен відчувати. Це була перемога, що здавалася хиткою. Але це таки була перемога, і він відчував, що хоче бути приязним до Рорка.
— Говарде, ходімо вип'ємо, якось відсвяткуємо подію.
— Вибач, Пітере. Це не входить до моїх службових обов'язків.
Кітінґ ішов сюди, приготувавшись до обережної поведінки і тактовності на межі своїх можливостей, і він досягнув мети, якої не очікував досягти; він знав, що не повинен ризикувати, не повинен нічого більше казати, а просто вийти. Та щось нез'ясовне, поза всіма практичними міркуваннями, підштовхувало його до іншого. Він нерозважливо бовкнув:
— Ти хоч раз у житті можеш повестися по-людському?
— Тобто?
— Як людина! Просто, натурально.
— Але я так і поводжуся.
— Ти можеш колись розслабитися?
Рорк усміхнувся, тому що і так розслаблено сидів на підвіконні, ліниво притулившись спиною до стіни, звісивши ноги, ледь тримаючи пальцями сигарету.
— Це не те, про що я кажу! — мовив Кітінґ. — Чому ти не можеш вийти і випити зі мною?
— Навіщо?
— А тобі завжди потрібна мета? Ти завжди мусиш бути таким достобіса серйозним? Не можеш нічого робити без причини, як решта людей? Ти такий серйозний, такий старий… Усе в тебе таке важливе, таке видатне, певним чином надзвичайне — кожна хвилина, навіть якщо ти байдикуєш. Можеш коли-небудь розслабитися і забути про власну неповторність?
— Ні.
— Ти не втомився від героїзму?
— А що в мені такого героїчного?
— Нічого. Усе. Не знаю. Не йдеться про те, що ти робиш. Ідеться про те, що відчувають люди навколо тебе.
— А що вони відчувають?
— Ненормальність. Напруженість. Коли я поруч із тобою — це завжди наче вибір. Між тобою та рештою світу. Мені не потрібен такий вибір. Я не хочу стати чужинцем. Я хочу належати світові. У ньому є багато простого і приємного. Не лише боротьба та самозречення. А з тобою — саме так.
— І від чого ж я відрікся?
— О, ти ніколи ні від чого не відречешся. Ти йтимеш по трупах заради того, що тобі потрібно. Але є дещо, від чого ти вже відмовився, сам цього не бажаючи.
— Це тому, що не можна бажати одного та іншого.
— Якого «одного та іншого»?
— Послухай, Пітере, я ніколи не казав тобі нічого такого про себе. Звідки ж ти це взяв? Я ніколи не просив тебе обирати між мною і чимось іншим. Що змушує тебе думати, що йдеться про вибір? Чому ти почуваєшся так некомфортно, відчуваючи це — якщо ти такий впевнений, що я помиляюся?
— Я… Я не знаю. — Він додав: — Я не знаю, про що ти кажеш, — і зненацька запитав: — Говарде, чому ти ненавидиш мене?
— Я тебе не ненавиджу.
— У цьому й річ! Чому ти принаймні не ненавидиш мене?