— А чому я повинен тебе ненавидіти?
— Щоб дати мені щось. Я знаю, ти не можеш любити мене. Ти не можеш любити нікого. Тому було б добріше із твого боку визнати існування людей, ненавидячи їх.
— Я не добрий, Пітере. — І оскільки Кітінґ не мав що сказати, Рорк додав: — Іди собі. Ти отримав те, що хотів. Завершімо на цьому. Побачимося в понеділок.
Рорк стояв біля кульмана у креслярні «Франкона і Геєра» з олівцем у руці, пасмо вогнисто-рудого волосся впало йому на чоло, обов'язковий перлисто-сірий халат здавався на ньому тюремною робою.
Він призвичаївся до своєї нової роботи. Лінії, що він їх креслив, повинні були стати чіткими лініями сталевих балок, і він намагався не думати, що ці балки нестимуть. Іноді це було важко. Між ним і проектом будівлі, над яким він працював, стояв проект тієї будівлі, якою вона повинна бути. Він бачив, що може зробити з цього, як змінити лінії, накреслені ним, куди спрямувати їх, щоб досягти величі. Але він повинен був притлумити це знання. Убити бачення. Він мусив скоритися і креслити так, як його проінструктовано. Це ранило його так сильно, що він у холодній люті стенав плечима і подумки казав собі: «Важко? Добре, вчися!».
Але залишався біль — і безсиле здивування. Його видиво було значно реальніше за реальність паперу, бюро та замовлення. Він не міг второпати, чому інші його не бачать і чому вони такі байдужі. Він дивився на ватман перед собою. Дивувався, чому бездарність повинна існувати й залишати за собою останнє слово. Він ніколи не розумів цього. І реальність, що це дозволяла, ніколи не могла стати для нього цілком реальною.
Але він знав, що це не триватиме довго — він повинен лише зачекати. Це було його єдине завдання — чекати, і почуття не мали значення. Це просто потрібно було зробити — він мусив зачекати.
— Містере Рорк, ви приготували креслення сталевого каркасу готичного ліхтаря для будівлі американської радіокорпорації?
У креслярні він не мав друзів. Він був наче предмет меблів, потрібний, але безособовий і мовчазний. Лише керівник технічного відділу, до якого приписали новачка, сказав Кітінґу після двох тижнів праці Рорка:
— А ви більше тямите, Кітінґ, аніж я вважав. Дякую.
— За що? — запитав Кітінґ.
— Упевнений, що це вийшло випадково, — відповів керівник.
Інколи Кітінґ зупинявся біля Роркового столу і лагідно запитував:
— Говарде, може, зазирнеш до мого кабінету після роботи? Так, нічого особливого…
Коли Рорк приходив, Кітінґ починав здаля:
— То як тобі тут, Говарде? Якщо чогось хочеш, лише скажи і я…
Рорк переривав його:
— Що цього разу?
Кітінґ діставав із шухляди ескізи і казав:
— Я знаю, що тут усе правильно, так як є, але що ти загалом про це думаєш?
Рорк дивився на ескізи, і, хоча єдиним його бажанням було пожбурити їх Кітінґові в обличчя та піти, його зупиняла одна думка: думка про те, що це — будівля, і він повинен її врятувати. Так само, як інші не можуть покинути напризволяще людину, яка тоне.
Потім він працював годинами, інколи ночами, а Кітінґ сидів і дивився. Рорк забував про його присутність. Він бачив лише будинок і свій шанс надати йому форми. Він знав, що цю форму змінять, роздеруть, спотворять. Одначе певна впорядкованість і сенс у проекті залишаться. Це буде краща споруда, ніж якби він відмовився її підправити.
Іноді, побачивши ескіз простішої, чіткішої, чеснішої за решту будівлі, Рорк казав:
— Непогано, Пітере. Ти вдосконалюєшся.
І Кітінґ відчував дивний маленький поштовх усередині, щось тихе, інтимне і коштовне, чого ніколи не виникало після компліментів Франкона, клієнтів тощо. Потім він забував про це і відверто насолоджувався, коли заможна пані мурмотіла: «Ви, містере Кітінґ, — майбутнє світило американської архітектури», хоча й ніколи не бачила його будівель.
Він навчився компенсувати свою залежність від Рорка. Зранку входив до креслярні, жбурляв по-дитячому легке завдання Роркові на стіл і казав: «Говарде, зроби це для мене, добре? І зроби швидко». Посередині дня він присилав до Рорка хлопця, який голосно казав: «Містер Кітінґ хоче бачити вас у своєму кабінеті негайно». Або ж сам виходив із кабінету, крокував до робочого місця Рорка і казав, звертаючись наче до усіх одразу: «Де, до біса, ці сантехнічні специфікації по Дванадцятій вулиці? О Говарде, пошукай їх у течках, викопай їх для мене, гаразд?».
Спочатку він боявся Роркової реакції. Коли ж реакції не побачив, а лише мовчазний послух, перестав стримуватися. Він відчував фізичне задоволення, наказуючи Рорку, але також — і люте обурення його пасивною поступливістю. Він продовжував, знаючи, що може це робити, поки Рорк не виявляє жодних ознак гніву, і водночас відчайдушно бажаючи спричинити вибух. Жодного вибуху не сталося.