Сьогодні, як і зазвичай, він схилився над її рукою, і вона всміхнулася йому з-за срібного чайника. Була вбрана у величну сукню зі смарагдового оксамиту, а в її стриженому волоссі червоніла стрічечка, зав'язана спереду бантиком. Шкіра була засмагла і суха, з великими порами на носі. Вона простягнула Кітінґові чашку, і в сяйві свічок спалахнув квадратний смарагд на її пальці.
Кітінґ висловив своє захоплення капітолієм і втік роздивлятися модель. Постояв перед нею потрібну кількість хвилин, обпікаючи губи гарячою рідиною, що пахла гвоздикою. Голкомб, який ніколи не дивився у напрямку макету і ніколи не проминав гостей, котрі зупинялися перед ним, поплескав Кітінґа по плечу і сказав щось підбадьорливе про молодих людей, які пізнають красу стилю доби Відродження. Потім Кітінґ потинявся навколо, неохоче поручкавшись з кількома знайомими і поглянув на годинник, вираховуючи час, коли буде пристойно піти. Аж раптом він зупинився.
За широкою аркою, у маленькій бібліотеці, в оточенні трьох молодиків він побачив Домінік Франкон.
Вона стояла, притулившись до колони, зі склянкою коктейлю в руці. Важка тканина чорного оксамитового костюма не відбивала променів світла, пов'язуючи її з дійсністю й утримуючи світло, яке надто легко струменіло крізь її руки, шию, обличчя. Біла вогниста іскра, мов холодний металевий хрест, палахкотіла у склянці, що вона тримала, — наче склянка була лінзою, всотуючи розсіяне сяйво її шкіри.
Кітінґ рвонувся уперед і знайшов у натовпі Франкона.
— О, Пітере! — весело промовив Франкон. — Хочеш, я принесу тобі випити? Нічого особливо, — додав він, стишуючи голос, — але «мангеттени» стерпні.
— Ні, — сказав Кітінґ, — дякую.
— Entre nous, — мовив Франкон, підморгуючи в бік моделі капітолія, — це страх Господній, еге ж?
— Атож, — погодився Кітінґ. — Жалюгідні пропорції… купол нагадує обличчя Голкомба, що показує схід сонця на даху… — Вони зупинилася перед бібліотекою і Кітінґ втупився у дівчину в чорному, запрошуючи Франкона звернути на неї увагу; він насолоджувався Франконом, упійманим у пастку.
— А планування! Планування! Ти бачив, що на першому поверсі… о, — сказав Франкон.
Він зиркнув на Кітінґа, потім на бібліотеку, потім знову на Кітінґа.
— Добре, — сказав він нарешті, — але потім щоб не нарікав. Сам напросився. Ходімо.
Вони разом увійшли до бібліотеки. Кітінґ ввічливо зупинився, але не згасив у очах невідповідної наполегливості, натомість Франкон розквітнув непереконливою радістю:
— Домінік, дорогенька! Дозволь представити, — це Пітер Кітінґ, моя права рука. Пітер — моя донька.
— Вітаю вас, — сказав Кітінґ м'яким голосом.
Домінік поважно схилила голову.
— Міс Франкон, я так давно мріяв познайомитися з вами.
— Це дуже цікаво, — сказала Домінік. — Ви хочете бути люб'язним зі мною, але це буде недипломатично.
— Про що ви, міс Франкон?
— Батько волів би, щоб ви повелися зі мною жахливо. Ми з ним геть не миримося.
— Чому ж, міс Франкон, я…
— Я думаю, потрібно щиро вам сказати все й одразу. Можливо, ви захочете переглянути деякі свої міркування.
Кітінґ пошукав очима Франкона, але той зник.
— Ні, — сказала вона м'яко, — батько не дуже вправний за таких ситуацій. Він надто передбачуваний. Ви попросили його представити вас, але він не повинен був дати мені це помітити. Але все гаразд, оскільки ми обоє це розуміємо. Сідайте.
Вона вмостилася в крісло, і він слухняно сів поруч. Молодики, яких він не знав, постояли кілька хвилин біля них, намагаючись долучитися до спілкування і, розгублено всміхнувшись, пішли геть. Кітінґ полегшено подумав, що в ній немає нічого лякливого; ось тільки цей тривожний контраст між її словами і відвертою невинністю манери, в якій вона їх вимовляла; він не знав, чому довіряти.
— Не брехатиму, я просив, щоб мене представили, — сказав він. — Це ж очевидно, правда? А хто б не попросив? Але чи не думаєте ви, що мої міркування не мають нічого спільного з вашим батьком?
— Тільки не кажіть, що я вродлива, дивовижна, і ви ніколи не зустрічали нікого схожого й готові в мене закохатися. Урешті-решт, ви це скажете, але краще відкладімо цю мить. Якщо не зважати на це, гадаю, ми знайдемо спільну мову.
— Але ви намагатиметеся ускладнити все для мене, адже так?
— Так. Батько повинен був вас попередити.
— Він це зробив.
— Ви мусили дослухатися. Будьте дуже уважним до батька. Я знайома зі стількома його «правими руками», що ставлюся до цього скептично. Але ви перший протрималися так довго, і, здається, наче збирається триматися й надалі. Я чимало чула про вас. Вітаю.