Вона поглянула на нього. Повіки на мить піднялися, тому її очі здавалися не прямокутними, а лагідними та ясними.
— Дуже розумно з вашого боку, — сказала вона. — Це перші мудрі слова, почуті від вас.
— Чому?
— Бо ви зрозуміли, що саме обрати з усього мотлоху, що я наговорила. Тому я повинна вам відповісти. Я хочу помсти за те, що мені немає за що прагнути помсти. А зараз продовжимо про Еллсворта Тухі.
— Добре, я завжди від усіх чув, що він щось на кшталт святого, перший чистий ідеаліст, геть непідкупний і…
— Це правда. Простий хабарник значно безпечніший. Але Тухі, наче лакмусовий папірець для людей. Ви можете дізнатися про інших із того, як вони ставляться до Тухі.
— Чому? Про що насправді йдеться?
Вона відхилилася в кріслі й витягнула руки на колінах, долонями догори, переплела пальці, а потім невимушено засміялася:
— Ні про що таке, що варто обговорювати за чаєм. Кікі має рацію. Вона ненавидить мене всіма фібрами душі, але інколи мусить запрошувати. А я не можу відмовити саме тому, що вона так відверто демонструє свою антипатію до мене. Знаєте, сьогодні я сказала Ролстону, що насправді думаю про його капітолій, але він мені не повірив: лише всміхнувся і сказав, що я дуже мила маленька дівчинка.
— Хіба ви не така?
— Яка?
— Дуже мила маленька дівчинка.
— Ні. Не сьогодні. Я змусила вас почуватися ніяково. Я це виправлю. Скажу, що думаю про вас, бо вас це таки хвилює. Я думаю, що ви розумний і надійний, і простодушний, і доволі амбітний, і це допоможе вам пробитися. І ви подобаєтеся мені. Я скажу батькові, що схвалюю його «праву» руку. Отже, як бачите, шефової доньки вам боятися не варто. Хоча буде краще, якщо я нічого не скажу батькові, тому що мою рекомендацію він може потрактувати геть навпаки.
— Чи можу я сказати вам лише одне, що думаю про вас?
— Звісно, скільки завгодно.
— Я думаю, було би краще, якби ви не казали мені, що я вам подобаюся. Тоді я мав би шанс на те, що це стане правдою.
Вона засміялася.
— Якщо ви це зрозуміли, — сказала вона, — то ми чудово поладнаємо. Тоді це зможе стати правдою.
Ґордон Прескотт з'явився в арці бальної кімнати зі склянкою в руці. Він був убраним у сірий костюм і гольф зі сріблястої вовни. Його хлопчаче обличчя було гладенько поголене і від нього, як і зазвичай, пахло милом, зубною пастою і свіжим повітрям.
— Домінік, люба! — заволав він, розмахуючи склянкою. — Привіт, Кітінґ, — додав він уривчасто. — Домінік, де ж ти ховалася? Я почув, що ти тут, і змарнував до біса часу, шукаючи тебе!
— Привіт, Ґордоне, — мовила вона доволі ґречно; у тихій ввічливості її голосу не було нічого образливого, але після високих ноток його захоплення, її тон видався пласким і вбивчо байдужим — наче два звуки змішалися в контрапункті навколо мелодичної лінії зневаги.
Прескотт не відчув цього.
— Люба, — сказав він, — щоразу, як бачу тебе, ти чарівніша і чарівніша. Хоча, здається, це неможливо.
— Усьоме… — зронила Домінік.
— Що?
— Усьоме ти кажеш мені це під час зустрічі, Ґордоне. Я рахую.
— Ти просто жартуєш, Домінік. Ти ніколи не була серйозна.
— О ні, Ґордоне. Щойно я мала дуже серйозну розмову з моїм приятелем Пітером Кітінґом.
Прескоттові помахала рукою якась пані й він скористався з нагоди, щоб із дурнуватим виглядом утекти. А Кітінґ утішено подумав, що вона ігнорувала іншого чоловіка, щоб продовжити спілкуватися з приятелем Пітером Кітінґом.
Коли він обернувся до неї, вона солоденько запитала:
— Містере Кітінґ, то про що це ми говорили?
А потім із надмірним зацікавленням подивилася на всохлу постать невисокого чоловіка, який закашлявся над келихом віскі.
— Що? — перепитав Кітінґ. — Ми говорили…
— О, тут Юджин Петтінґілл. Мій улюбленець. Я повинна з ним привітатися.
Вона підвелася, перетнула кімнату і, відхиляючись назад під час ходи, поквапилася до найбільш непривабливого з усіх присутніх старигана.
Кітінґ не знав, чи зарахували його до одного клубу з Ґордоном Прескоттом, чи це лише випадковість.
Він неохоче повернувся до бальної зали. Змусив себе приєднатися до решти гостей і почати спілкуватися. Він стежив за Домінік Франкон — як вона рухалася в натовпі, як зупинялася розмовляти з гостями. Вона жодного разу не поглянула на нього, і він не міг вирішити: чи зазнав успіху, чи жалюгідної поразки.
Коли вона виходила, він опинився біля дверей.
Домінік Франкон зупинилася і чарівно йому всміхнулася.