— Ні, — сказала вона, перш ніж він устиг вимовити бодай слово, — не варто мене проводити. На мене чекає машина. Але дякую вам.
Вона вийшла, а він стояв біля дверей, безпомічно і гарячково усвідомлюючи, що, здається, зашарівся.
Відчув лагідну руку на плечі й, обернувшись, побачив Франкона.
— Ідеш додому, Пітере? Дозволь підвезти тебе.
— Але я думав, що ти маєш бути в клубі на початку сьомої.
— О, пусте, трохи запізнюся, але це неважливо. Я підвезу тебе додому, нема проблем.
На Франконовому обличчі відбилася своєрідна, доволі незвична для нього цілеспрямованість, яка геть не пасувала йому.
Кітінґ мовчки поплентався за ним, заінтригований — і нічого не сказав, коли вони опинилися на самоті в затишних сутінках Франконового автомобіля.
— Ну? — лиховісно запитав Франкон.
Кітінґ усміхнувся.
— Ґаю, ти свиня. Ти не цінуєш те, що маєш. Чому ти мені не сказав? Вона найгарніша жінка, яку я будь-коли бачив.
— О так, — похмуро відповів Франкон. — Можливо, проблема саме у цьому.
— Яка проблема? Де ти тут бачиш проблему?
— Пітере, що ти насправді думаєш про неї? Забудь про зовнішність. Ще побачиш, як швидко ти про неї забудеш. То що ти думаєш?
— Добре, я вважаю, що в неї дуже сильний характер.
— Дякую за применшення.
Франкон похмуро замовк, а потім мовив із дивною ноткою чогось схожого на надію:
— Знаєш, Пітере, я здивувався. Я спостерігав — ви з нею доволі довго розмовляли. Це дивовижно. Я очікував, що вона віджене тебе одним миленьким, жалючим дотепом. Можливо, ти поладнаєш із нею, урешті-решт. Я дійшов висновку, що з нею не можна бути певним. Можливо… Знаєш, Пітере, я хочу сказати тобі: не звертай уваги на те, що вона тобі сказала, начебто я хочу, щоб ти поставився до неї жахливо.
Вимушена щирість цієї фрази була такою підказкою, що Кітінґ склав губи, щоб тихенько засвистіти, але вчасно зупинився. Франкон через силу додав:
— Я не хочу, щоб ти погано до неї ставився.
— Знаєш, Ґаю, — сказав Кітінґ тоном зверхнього докору, — ти не повинен отак її уникати.
— Я ніколи не вмів із нею спілкуватися, — зітхнув він. — Не навчився. Не можу зрозуміти, що з нею до біса не так. Вона просто не поводиться по-людському. Знаєш, у старших класах її двічі відраховували зі школи. Я й гадки не маю, як їй вдалося закінчити коледж, але мушу тобі зізнатися, що чотири довгих роки я боявся відкривати листи, очікуючи неминучого. Потім я подумав: гаразд, якщо вона сама по собі, я вмиваю руки і не переживатиму за неї, але вона стала ще гіршою, ніж будь-коли.
— А за що саме ти переживаєш?
— Я не переживаю. Намагаюся не переживати. Я втішений, що взагалі не мушу про неї думати. Не можу цьому зарадити, я просто не створений для ролі батька. Але інколи гадаю, що все це сталося через мою безвідповідальність, хоча, бачить Бог, я не хотів цього, але батьківський обов'язок існує, і я повинен щось робити, бо нікому іншому цього не доручиш.
— Ти дозволив їй себе залякати, Ґаю, а насправді немає чого боятися.
— Ти так вважаєш?
— Так.
— Можливо, ти саме та людина, яка з нею впорається. Зараз я не шкодую, що ви познайомилися, а ти ж знаєш, що я не хотів цього. Так, думаю, що ти людина, яка впорається з нею. Ти… ти доволі цілеспрямований, Пітере, — адже так? — коли чогось прагнеш…
— Ну, — зронив Кітінґ, недбало махнувши рукою, — я не дуже часто боюся.
Потім він схилився на подушку сидіння, наче дуже втомився, наче не почув нічого важливого, і решту поїздки мовчав. Франкон теж мовчав.
— Хлопці, — мовив Ерік Снайт, — не жалійте на це сил. Це найважливіше замовлення цього року. Гроші невеликі, ви розумієте, — але престиж, зв'язки! Якщо ми запопадемо це замовлення, деякі з наших видатних архітекторів позеленіють від заздрощів! Остін Геллер щиро зізнався, що ми — третя фірма, до якої він звернувся. Йому не сподобалося нічого, що ті великі хлопці намагалися йому втелющити. Тому справа за нами, хлоп'ята. Розумієте, щось інше, незвичайне, але в межах хорошого смаку, і, знаєте, якесь інакше. А зараз викладіться по повній.
П'ятеро проектантів півколом сиділи навпроти Снайта. Готик здавався знудьгованим, а Універсал завчасно спантеличеним; Ренесансівець стежив за польотом мухи під стелею.
Рорк запитав:
— А що конкретно він сказав, містере Снайт?
Снайт стенув плечима і подивився на Рорка здивовано, наче вони обидва знали сороміцьку таємницю нового клієнта, про яку не варто й згадувати.