— Ні, ти б не наважився.
— Отож ти стрибнув першим. Добре-добре. Хто б міг подумати?.. Я бажаю тобі удачі.
— Дякую, Пітере.
— Я знаю, ти досягнеш успіху. Я впевнений у цьому.
— Справді?
— Атож! Звісно, я впевнений. А ти хіба ні?
— Я про це не думав.
— Не замислювався про це?
— Не надто.
— Отже, ти не впевнений, Говарде? Не впевнений?
— Чому ти так жадібно розпитуєш про це?
— Що? Чому… ні, не жадібно, я хвилююся, Говарде, — у твоєму становищі не можна бути невпевненим. Отже, ти таки сумніваєшся?
— Аж ніяк.
— Але ж ти сказав…
— Пітере, я доволі впевнений у всьому.
— Ти подумав про ліцензію?
— Я подав заявку.
— У тебе немає диплома коледжу, ти ж знаєш. Тобі нелегко доведеться на іспиті.
— Можливо.
— Що робитимеш, якщо не отримаєш ліцензії?
— Отримаю.
— Гаразд, думаю, що відтепер бачитиму тебе в Гільдії, якщо ти не задереш кирпу, ставши повноправним членом, а я залишуся лише молодшим фахівцем.
— Я не вступатиму до Гільдії.
— Як це не вступатимеш? Тепер ти маєш право.
— Можливо.
— Тобі запропонують вступити.
— Попроси їх не турбуватися.
— Що ти кажеш?!
— Знаєш, Пітере, ми мали схожу розмову сім років тому, коли ти намагався вмовити мене вступити до студентського братства у Стентоні. Не починай знову.
— Ти не вступатимеш до Гільдії, коли в тебе з'явився шанс це зробити?
— Пітере, я ніколи й нікуди не вступаю.
— Хіба ти не розумієш, як це тобі допоможе?
— У чому?
— Щоб працювати архітектором.
— Мені не потрібна допомога, щоб працювати архітектором.
— Ти тільки ускладнюєш усе для себе.
— Так.
— Знаєш, що тобі доведеться нелегко?
— Я знаю.
— Ти наживеш ворогів, якщо відмовишся від їхнього запрошення.
— Я й так наживу ворогів серед них.
Першою людиною, якій Рорк розповів новину, став Генрі Камерон. Рорк вирушив до Нью-Джерсі наступного ж дня після підписання угоди з Геллером. На дворі дощило, і він знайшов Камерона у саду — той поволі човгав мокрими стежками, важко опираючись на ціпок. Минулої зими Камерону покращало так, що він зміг гуляти по кілька годин на день; ходив повільно, нахиляючись уперед.
Він дивився на перші зелені пагінці, що пробивалися з-під землі під його ногами. Інколи підносив палицю, знаходив на мить рівновагу, торкався кінцем ціпка до зеленого пуп'янка і спостерігав, як із нього скочується краплина роси, сяючи у світанковому світлі. Камерон побачив, як Рорк піднімається на пагорб і спохмурнів. Він бачився з Рорком лише тиждень тому, й оскільки ці візити забагато означали для них обох, ніхто не хотів, щоб вони відбувалися надто часто.
— Ну? — хрипко запитав Камерон. — Що тобі знову тут потрібно?
— Я маю вам дещо розповісти.
— Із цим можна почекати.
— Я так не думаю.
— Ну?
— Я відкриваю власне бюро. Я щойно підписав угоду на свій перший будинок.
Камерон втиснув кінець ціпка в землю, поклав одну долоню на другу і, тримаючись за руків'я обома руками, покрутив ним, описуючи широке коло. Він повільно кивав головою в такт руху, доволі довго стоячи із заплющеними очима. Потім глянув на Рорка і сказав:
— Ну, не пишайся цим.
Потім додав:
— Допоможи мені сісти.
Він уперше попросив про допомогу; його сестра і Рорк давно затямили, що в присутності Камерона абсолютно заборонено виказувати намір допомогти йому пересуватися.
Рорк узяв його під лікоть і повів до лавки. Камерон, дивлячись на захід сонця, хрипко запитав:
— Що саме? Для кого? За скільки?
Він мовчки вислухав Роркову оповідь, довго розглядав ескіз на потрісканому картоні, акварель, помережану лініями олівця, потім поставив чимало запитань про камінь, сталь, дороги, підрядників, ціни. Він не вітав Рорка і нічого не коментував.
Лише коли Рорк уже збирався піти, Камерон зненацька попросив:
— Говарде, якщо ти вже відкрив власне бюро, зроби фотографії — та покажи мені.
Потім він із провинним виглядом потрусив головою і вилаявся:
— Я старий маразматик. Забудь про це.
Рорк промовчав.
За три дні він повернувся.
— Ти починаєш набридати, — пробуркотів Камерон. Рорк мовчки простягнув йому конверт. Камерон дивився на фотографії: на простору порожню кімнату, широке вікно, вхідні двері. Він відклав решту знімків і довго розглядав світлину вхідних дверей.