— Ну, — сказав він. — Я таки дожив до цього.
Він відклав фотографії.
— Не зовсім так, як я собі уявляв, — додав він. — Не таким чином я цього хотів, але таки хотів. Це наче земні тіні, як дехто каже, що ми їх бачитимемо у тому іншому світі. Можливо, саме там я побачу все інше. Я вчуся.
Він знову взяв фотографію.
— Говарде, — мовив він. — Поглянь на це.
Він тримав фотографію між ними.
— Багато не сказано. Тільки «Говард Рорк, архітектор». Але це неначе девіз, який люди викарбовували над входом до замку і за який помирали. Це наче виклик чомусь такому великому і такому темному, що увесь біль землі — а ти знаєш, скільки на землі страждань? — увесь цей біль зумовлює те, чому ти підставляєш чоло. Я не знаю, що це, я не знаю, чому саме воно повстане проти тебе. Знаю тільки, що так буде. І я знаю: якщо ти пронесеш ці слова до кінця, це буде перемога, Говарде, — не лише твоя перемога, а й усього того, що мусить перемогти, того, що рухає цей світ і ніколи не здобуває визнання. Це допоможе тим багатьом, які зазнали поразки до тебе, які відстраждали так, як страждатимеш ти. Нехай Господь — або хто там є тим єдиним, що бачить найкраще, найшляхетніше в людських серцях, — благословить тебе. Ти на шляху до пекла, Говарде.
Рорк піднявся стежкою на верхів'я скелі, з якої у небесну блакить уже здіймався сталевий каркас Геллерового будинку. Кістяк уже було зведено і забетоновано; просторі майданчики терас нависали над срібною поверхнею води, що колихалася далеко внизу; сантехніки та електрики почали прокладати комунікації.
Він дивився на небо, поділене на квадрати стрункими лініями балок і колон, на порожні куби простору, що він вирвав у неба. Його руки несвідомо рухалися, заповнюючи простір стінами, які ще мали постати, обіймаючи майбутні кімнати. Камінь загуркотів під його ногою і, підстрибуючи, покотився пагорбом донизу, відлунюючи у сонячній чистоті літного повітря.
Він стояв на вершині, широко розставивши ноги і випроставшись. Він дивився на матеріали перед ним: кулясті металеві заклепки, блискітки в глибах каменю, хвилясті спіралі свіжих, жовтих риштувань.
Потім угледів опецькувату постать, обплутану електричними кабелями, бульдоже обличчя, що розпливлося широкою усмішкою і блакитні очі кольору китайської порцеляни, що сяяли безбожним тріумфом.
— Майк? — недовірливо запитав Рорк.
Кілька місяців тому, задовго до появи Геллера у Снайтовому бюро, Майк поїхав на велике будівництво у Філадельфію й не міг почути новину — звідки ж йому було знати?
— Привіт, рудий, — сказав Майк, наголошено та невимушено, і додав: — Привіт, шефе.
— Майку, звідки ти…
— До біса такого архітектора, як ти. Занедбав таку роботу. Я тут уже третій день чекаю, коли ти з'явишся.
— Майк, як ти тут опинився? Із чого б оце таке пониження? — Він ніколи не чув, щоб Майк брався за маленькі приватні особняки.
— Не вдавай дурника. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти ж не думав, що я пропущу твій перший будинок? Ти думаєш, це пониження? Ну, можливо, так і є. А можливо, і навпаки.
Рорк простягнув руку, і Майкові брудні пальці схопилися за неї так безжально, наче ці плями, які він залишив на Рорковій шкірі, сказали все, що він хотів би сказати. І оскільки він боявся, що таки вимовить це, Майк прогарчав:
— Біжи, шефе, біжи вже. Не затримуй роботи.
Рорк блукав будинком. У певні моменти він міг бути зібраним, відчуженим, зупинятися, щоб дати вказівки, наче це був не його будинок, а лише математична задача; коли він згадував про існування труб і заклепок, його власна особистість розчинялася.
Але були миті, коли в ньому щось здіймалося — не думка і не відчуття, а хвиля якоїсь фізичної напруги, і він хотів зупинитися, озирнутися, відчути реальність власної персони, піднесеної сталевою рамою, що невиразно стриміла навколо яскравого, величного існування його тіла, яке було її центром. Він не зупинявся. Він спокійно йшов далі. Але його руки зраджували те, що він хотів приховати. Його руки тягнулися вперед, повільно пестили балки та кріплення. Працівники це зауважили. Вони казали: «Цей хлопець закоханий у будинок. Він не може не торкатися до нього».
Будівельники його любили. Представники підрядника — ні. Він заледве знайшов підрядника, який погодився зводити будинок. Декілька найкращих фірм відмовилися від замовлення: «Ми такого не робимо», «Ні-і-і, нам це не пасує. Надто складно як на таке маленьке замовлення», «Хто на біса захоче такий будинок? Найімовірніше, ми ніколи не отримаємо грошей від того дивака. Хай іде під три чорти», «Ніколи не робив нічого такого. Не знаю, як за це взятися. Я зводитиму конструкції, що є конструкціями».