Алва Скаррет дивився на неї задоволено. Минуло чимало часу, відколи він облишив спроби її спокусити, дозволяючи собі лише потримати її знічев'я за руку чи поплескати по плечу; він перестав мріяти про неї, але мав тьмяне, півсвідоме сподівання: «А раптом…».
— Маю хороші новини для тебе, дитинко, — сказав він. — Я опрацював маленьку тему, щось штибу реорганізації, та вирішив об'єднати кілька тем у рубрику «Життя жінки». Знаєш, школи, хатнє господарство, догляд за дітьми, підліткова злочинність і таке інше — все під орудою однієї особи. І я не бачу кращої кандидатури для цієї роботи, ніж моя маленька дівчинка.
— Ти про мене? — запитала вона, не обертаючись.
— Саме про тебе, і нікого іншого. Щойно Ґейл повернеться, я отримаю його згоду.
Вона обернулася і подивилася на нього, схрестивши руки на грудях і тримаючись долонями за лікті. Мовила:
— Дякую тобі, Алво. Але я цього не хочу.
— Як це ти не хочеш?
— Я маю на увазі саме те, що кажу: не хочу.
— Заради всього святого, ти хоч розумієш, який цей поступ?
— Який поступ?
— Кар'єрний.
— Я ніколи не казала, що мене цікавить кар'єра.
— Але ж ти не хочеш усе життя вести задрипану колонку на останній шпальті?
— Не все життя. Аж доки мені набридне.
— Лише подумай, чого ти можеш досягнути у справжній грі! Подумай, що Ґейл може для тебе зробити, щойно ти привернеш його увагу!
— Я не маю бажання привертати його увагу.
— Але, Домінік, ти нам потрібна. Жінки будуть солідарні з тобою після сьогоднішнього вечора.
— Я так не думаю.
— Чому ж, я зарезервував дві колонки для матеріалу про збори і про твій виступ.
Вона зняла слухавку і простягнула її Скаррету:
— Краще накажи заповнити місце чимось іншим.
— Чому?
Домінік попорпалася у стосі паперів на столі, знайшла кілька аркушів, заповнених друкованим текстом, і простягнула йому.
— Ось промова, що я виголосила сьогодні ввечері, — сказала вона.
Він переглянув написане. Нічого не сказав, але один раз схопився за голову. Потім набрав номер і наказав написати про збори якнайстисліше, не згадуючи прізвища промовця.
— Усе гаразд, — промовила Домінік, коли він поклав слухавку. — Мене звільнено?
Він журливо похитав головою.
— Ти хочеш звільнення?
— Не конче.
— Я замну цю справу, — пробурмотів він, — приховаю від Ґейла.
— Як хочеш. Насправді мені однаково.
— Послухай, Домінік, — о, я знаю, що не маю права ставити будь-яких запитань, — але чому ти завжди викидаєш такі коники?
— Без жодної причини.
— Послухай, ти знаєш, я чув про той розкішний обід, де ти висловилася на цю саму тему. А потім ти пішла і на радикальних зборах казала такі речі…
— Але ж усе одно це правда — і те, і те, хіба не так?
— О, звісно, та чи не можна враховувати обставини, коли ти вирішуєш висловитися?
— Тоді мої слова не матимуть жодного сенсу.
— А який сенс у тому, що зробила ти?
— Жодного. Але мене це розважило.
— Домінік, не можу тебе зрозуміти. Ти вже робила так раніше. Ти прекрасно працюєш, блискуче виконуєш роботу, але щойно з'являється нагода зробити справжній крок уперед — псуєш усе якимось вибриком. Чому?
— Саме тому.
— Скажи мені як другові, бо ти подобаєшся мені та цікавиш мене — чого ти насправді прагнеш?
— Думаю, це очевидно. Я нічого не прагну.
Він розвів руками та безпорадно стенув плечима.
Вона весело всміхнулася.
— До чого цей скорботний вигляд? Ти теж мені подобаєшся, Алво, і ти цікавий мені. Мені навіть подобається з тобою спілкуватися. А зараз сядь і розслабся, я зроблю тобі щось випити. Алво, ти маєш випити.
Вона принесла йому матову склянку; подзенькування кубиків льоду порушило тишу.
— Домінік, ти лише мила дитина, — сказав він.
— Атож. Я саме така.
Вона сіла на край столу, вигнулася на прямих руках, опершись ззаду на долоні й повільно теліпаючи ногами, а потім сказала:
— Знаєш, Алво, було б жахливо, якби я мала роботу, яку насправді хочу.
— Заради всього святого, що за дурниці ти мелеш! Про що ти?
— Саме про це. Було б жахливо мати роботу, що дає задоволення і якої не хочеться втратити.
— Чому?
— Бо тоді я залежала б від тебе. Ти чудова людина, Алво, але не надто надихаєш, і я не думаю, що хотіла б колінкувати перед тобою і щулитися, побачивши у твоїх руках нагайку — о, не протестуй, це була б така делікатна маленька нагаєчка, а тому — ще огидніша. Я мусила б залежати від твого шефа Ґейла — він видатна людина, я впевнена, та я навіть бачити його не хочу.