— Звідки в тебе таке божевільне сприйняття? Ти ж знаєш, що ми з Ґейлом зробимо для тебе що завгодно, й особисто я…
— Не в тому річ, Алво. Мовиться не лише про тебе. Якби я знайшла роботу, проект, ідею чи людину, потрібну мені, — я стала б залежна від усього світу. Усе пов'язане одне з одним. Усі ми зв'язані. Ми всі в павутині, і ця павутина чигає на нас, і одне-єдине бажання штовхає нас у неї. Ти чогось прагнеш і цінуєш це. Чи знаєш, хто саме готується вирвати це в тебе з рук? Не можеш цього знати — він може бути так близько і так далеко, але хтось неодмінно готується до цього, і ти боїшся всіх. І ти впокорено щулишся, і рачкуєш, і благаєш, і погоджуєшся з ними — лише щоб дозволили тобі зберегти це. І поглянь, з ким доводиться погоджуватися.
— Якщо я правильно второпав, ти критикуєш людство загалом…
— Знаєш, це така специфічна річ — наше уявлення про людство загалом. Усі ми маємо щось на кшталт уявної яскравої картинки в голові, коли кажемо це, щось таке поважне, величне й суттєве. Та насправді все, що ми знаємо про людство — це люди, яких ми зустрічали в своєму житті. Поглянь на них. Чи ти знаєш когось, хто створює враження видатної та гідної людини? Нікого немає, лише домогосподарки з візками для закупів, шмаркаті шибеники, які пишуть лайливі слова на тротуарах, і підпилі дебютантки з вищого товариства. Або ж їхні духовні двійники. Насправді можна лише трохи поважати людей, які страждають. У них є певна гідність. Та чи спостерігав ти колись за людьми, які насолоджуються життям? Саме тоді ти можеш побачити правду. Поглянь на тих, хто витрачає гроші, зароблені рабською працею — у парках розваг і на ярмаркових балаганах. Поглянь на багатіїв, перед якими відкритий увесь світ. Поглянь, які розваги вони обирають. Поспостерігай за ними у вишуканих кабаках. Ось тобі й усе людство. Я не бажаю мати з ним нічого спільного.
— Що за чортівня! Це неправильний спосіб дивитися на речі. Це не ціла картина. Найгірший із нас має щось хороше. Завжди є певна риса, що спокутує все.
— Це ще гірше. Хіба надихає, коли бачиш людину, яка здійснює героїчний вчинок, а потім дізнаєшся, що вона відвідує водевілі задля розслаблення? Або ж коли бачиш людину, яка створює надзвичайні картини — аж раптом дізнаєшся, що вона проциндрює свій час, спить із кожною стрічною повією?
— Чого ж ти хочеш? Досконалості?
— Або нічого. Отже, ти бачиш, я погоджуюся на ніщо.
— Це не має сенсу.
— Я погоджуюся лише на одне бажання, що його справді можна собі дозволити. Це свобода, Алво, свобода.
— Що ти називаєш свободою?
— Нічого не просити. Нічого не очікувати. Ні від чого не залежати.
— А якщо ти знайдеш те, чого прагнеш?
— Я цього не знайду. Я вирішу цього не зауважувати. Це ж буде частиною вашого прекрасного світу. Я муситиму ділитися цим із рештою з вас — а я не хочу. Знаєш, я ніколи не відкриваю вдруге жодної видатної книжки, яку прочитала та вподобала. Мені боляче думати про інші очі, які її читали, і про те, якими саме вони були. Таким не можна ділитися. Не з такими людьми.
— Домінік, це ненормально мати такі сильні почуття до будь-чого.
— Лише так я здатна відчувати. Або взагалі ніяк.
— Домінік, люба моя, — сказав він із найщирішим занепокоєнням. — Я хотів би бути твоїм батьком. Яку трагедію ти пережила в дитинстві?
— Жодної. У мене було чудове дитинство. Вільне, мирне і ніхто особливо мене не турбував. Гаразд, так, я дуже часто нудьгувала. Але я звикла до цього.
— Я думаю, ти просто знедолена жертва наших часів. Це те, що я завжди казав. Ми занадто цинічні, занадто розбещені. Якби ми покірно повернулися до простих чеснот…
— Алво, як ти можеш таке казати? Це ж лише слова для твоїх передовиць і… — вона затнулася, побачивши його очі: збентежені та трохи ображені.
Потім розреготалася:
— Я помиляюся. Ти справді віриш у це. Це справжнє переконання або те, що ти за нього сприймаєш. О, Алво! Саме тому я тебе й люблю. Саме тому я знову чиню так, як на зборах цього вечора.
— Що? — запитав він здивовано.
— Говорю так, як говорю, з тобою — таким, як ти є. Приємно поспілкуватися з тобою на такі теми. Знаєш, Алво, первісні люди створювали статуї своїх богів у людській подобі. Уяви лишень свою статую — голого, з черевцем і всім іншим.
— А що це має спільного з темою?
— Нічогісінько, милий. Пробач мені.
І додала: