— Я втішений, — мовив Кітінґ.
— Одначе не думаю, що він зможе колись повернутися до роботи. Він старіє, Пітере… Так, він старіє… Настає вік, коли людина більше не може нести тягар бізнесу. — Він затиснув двома пальцями канцелярський ніж і задумано постукав ним по краю настільного календаря. — Це стається з нами всіма, Пітере, раніше чи пізніше… Потрібно думати про майбутнє…
Кітінґ сидів на підлозі своєї вітальні біля каміна з імітацією дров. Склавши руки на колінах, вислуховував материні запитання про зовнішність Домінік, про те, як вона вбирається, про що з ним говорить і скільки, на його думку, мати залишила їй грошей.
Тепер він часто зустрічався з Домінік. Він щойно повернувся, потинявшись з нею нічними клубами. Вона завжди приставала на його запрошення. Він запитував себе, чи її ставлення було умисним доказом, що вона, може, дужче ігноруватиме його, частіше з ним зустрічаючись, аніж відмовляючись із ним бачитись. Але щоразу, зустрічаючись із нею, він охоче планував наступне побачення. Він уже місяць не бачив Кетрін. Вона була перейнята дослідницькою працею, яку, готуючись до циклу лекцій, доручив її дядечко.
Місіс Кітінґ сиділа під лампою, штопаючи маленьку проріху на підкладці парадного Пітерового піджака, дорікаючи, поміж розпитуваннями, що той сидить долі у парадних штанях і найкращій сорочці. Він не зважав ані на докори, ані на розпитування. Але, крім знудьгованої роздратованості, він відчував дивне полегшення; начебто впертий потік її слів підштовхував його і виправдовував. Інколи він відповідав:
— Так… Ні… Не знаю… О так, вона чудова… Надзвичайно чудова… Дуже пізно, мамо. Я втомився. Думаю, мені пора спати…
У двері подзвонили.
— Ого, — здивувалася місіс Кітінґ, — хто б це був о такій годині?
Кітінґ підвівся, стенув плечима і почвалав до дверей. Це була Кетрін.
Вона стояла, стискаючи обома руками велику, стару і безформну сумочку. Була рішуча і невпевнена водночас. Трохи відступила назад і мовила:
— Доброго вечора, Пітере. Я можу ввійти? Мені треба поговорити з тобою.
— Кеті! Звісно ж! Як мило з твого боку! Заходь. Мамо, це Кеті.
Місіс Кітінґ дивилася на ноги дівчини, яка ступала так, немовби йшла хиткою палубою корабля; вона глянула на сина і зрозуміла, що сталося щось, із чим треба обережно розібратися.
— Доброго вечора, Кетрін, — лагідно мовила вона.
Побачивши дівчину, Кітінґ не усвідомлював нічого, крім раптового поштовху радості; ця радість свідчила, що нічого не змінилося, що він може бути впевненим у ній, що її присутність розвіє всі сумніви. Він забув здивуватися, чому вона прийшла такої пізньої пори, подумати, що вона вперше, без запрошення, з'явилася у його помешканні.
— Доброго вечора, місіс Кітінґ, — удавано бадьоро привіталася Кетрін. — Сподіваюся, я не потурбувала вас. Мабуть, уже пізно, адже так?
— Аж ніяк, дитинко, — сказала місіс Кітінґ.
Кетрін поспішала говорити, не замислюючись, чіпляючись за звук слів:
— Я зніму капелюха… Де я можу його покласти, місіс Кітінґ? На оцьому столі? Так буде нормально?.. Ні, можливо, я краще покладу його на це бюро, хоча він трішечки вологий після вулиці, цей капелюх, він може пошкодити лак, це таке миле бюро, я сподіваюся, що лак не зіпсується…
— Кеті, що сталося? — нарешті запитав Кітінґ.
Вона поглянула на нього, і він побачив її перелякані очі. Її вуста розтулилися, намагаючись усміхнутися.
— Кеті! — вигукнув він.
Вона нічого не відповіла.
— Знімай пальто. Іди сюди, погрійся біля вогню.
Він підсунув до каміна низеньку лавочку і змусив її сісти. Вона була в чорному светрі та довгій чорній спідниці: домашньому одязі школярки, що вона його не змінила заради відвідин. Вона сіла, зіщулившись, стиснувши коліна, та мовила нижчим і природнішим голосом, вивільняючи біль:
— У тебе таке хороше помешкання… Таке тепле і затишне… Ти завжди можеш відчинити вікно, коли захочеш?
— Кеті, люба, — лагідно сказав він, — що сталося?
— Нічого. Не те щоб, щось сталося. Мені лише потрібно поговорити з тобою. Сьогодні. Зараз.
Він зиркнув на місіс Кітінґ.
— Якщо ти хочеш…
— Ні. Усе гаразд. Місіс Кітінґ може послухати. Можливо, навіть краще, якщо вона це почує. — Вона повернулася до його матері й дуже просто промовила: — Знаєте, місіс Кітінґ, ми з Пітером заручені. — Потім повернулася до нього і додала ламким голосом: — Пітере, я хочу вийти заміж зараз, завтра, якнайшвидше.