— Послухай, Кеті, завтра ми отримаємо дозвіл і відразу одружимося, де ти забажаєш.
— Добре, Пітере, — прошепотіла вона. — Ти справді не проти? У мене немає поважних причин, але я цього хочу. Я так сильно цього хочу. Тоді я знатиму, що все гаразд. Ми впораємося. Я зможу знайти роботу, але якщо ти… якщо ти не готовий або…
— О, дурниці. Не кажи таке. Ми впораємося. Це неважливо. Давай просто одружимося, а все інше якось вирішиться саме собою.
— Любий, ти розумієш? Ти розумієш?
— Так, Кеті.
— Отже, все вирішено, — сказала місіс Кітінґ. — Я заварю тобі чашку гарячого чаю, Кетрін. Перш ніж підеш додому, ти маєш його випити.
Вона приготувала чай, який Кетрін вдячно випила і сказала, всміхаючись:
— Я… Я часто боялася, що ви цього не схвалите, місіс Кітінґ.
— Звідки такі думки? — протяжно вимовила місіс Кітінґ, одначе в її голосі не було запитання. — Тепер біжи додому як хороша дівчинка і добре виспись.
— Мамо, а чи не може Кетрін залишитися сьогодні? Вона може спати з тобою.
— Пітере, не впадай в істерику. Що подумає її дядько?
— О ні, звісно, ні. Зі мною все буде добре, Пітере. Я піду додому.
— Якщо ти…
— Я не боюся. Не зараз. Зі мною все добре. Ти ж не думаєш, що я боюся дядька Еллсворта?
— Гаразд, але ще не йди.
— Ну що ти, Пітере, — сказала місіс Кітінґ, — ти ж не хочеш, щоб вона тинялася вулицями так пізно?
— Я проведу її.
— Ні, — заперечила Кетрін. — Не хочу бути дурнішою, ніж є. Ні, я тобі не дозволю.
Він поцілував її біля дверей і сказав:
— Я прийду по тебе о десятій ранку, і ми підемо по дозвіл.
— Гаразд, Пітере, — прошепотіла вона.
Він зачинив за нею двері і постояв хвилю, не зауважуючи, як стискаються його кулаки. Потім він рішуче покрокував до вітальні й там зупинився, запхнувши руки до кишень і дивлячись в материне обличчя. Він дивився на неї з мовчазним запитанням. Місіс Кітінґ спокійно підвела на нього очі, не вдаючи, що уникає його погляду, і не відповідаючи на нього.
Потім вона запитала:
— Ти хочеш спати, Пітере?
Він очікував чого завгодно. Але не цього. Відчував скажене бажання скористатися з нагоди — розвернутися, покинути кімнату і врятуватися. Але він мав почути, що вона думає; він мусив виправдати себе.
— Зараз, мамо, я не готовий вислухувати жодних заперечень.
— Я не висловлювала жодних заперечень, — сказала місіс Кітінґ.
— Мамо, я хочу, щоб ти зрозуміла, що я кохаю Кеті, що зараз мене нічого не зупинить.
— Чудово, Пітере.
— Не розумію, що тобі в ній не подобається?
— Те, що мені подобається чи не подобається, вже неважливо для тебе.
— О ні, мамо, звісно ж, це важливо! Ти знаєш, що це так. Як ти можеш таке казати?
— Пітере, у мене немає жодних серйозних уподобань чи антипатій. Я зовсім не думаю про себе, бо нічого, крім тебе, в цьому світі мені неважливо. Імовірно, це старомодно, але така вже я є. Знаю, що так не повинно бути, тому що діти більше це не цінують, але не можу нічого вдіяти.
— О мамо, ти знаєш, що я ціную тебе! Ти знаєш, що я не хочу завдавати тобі болю.
— Ти не можеш завдати мені болю, Пітере, хіба що завдаси болю собі. І це… це важко стерпіти.
— Як це я завдаю собі болю?
— Добре, якщо ти не відмовишся мене вислухати…
— Я ніколи не відмовлявся тебе вислухати.
— Якщо хочеш почути мою думку, то я скажу, що це похорон двадцяти дев'яти років твого життя, усіх моїх надій на тебе.
— Але чому? Чому?
— Пітере, не те щоб мені не подобалася Кетрін. Вона мені дуже подобається. Вона мила дівчина — якщо не часто дозволяє собі розпадатися на кавалки і придумувати на порожньому місті якісь несосвітенні речі. Але вона порядна дівчина і, я сказала б, будь-кому стане хорошою дружиною. Будь-якому милому, працьовитому, чесному хлопцеві. Але подумай про себе, Пітере! Про себе!
— Але ж…
— Ти скромний, Пітере. Ти надто скромний. Це завжди було твоєю проблемою. Ти не цінуєш себе. Ти думаєш, що ти такий же, як усі.
— Очевидно, що я так не вважаю! І нікому не дозволю вважати так!
— Тоді пометикуй! Хіба ти не знаєш, що чекає на тебе? Хіба не бачиш, як далеко ти вже зайшов і як далеко ще підеш? У тебе є шанс стати — ну, якщо не найкращим, то одним із найкращих архітекторів, і…