— Не можу.
— Чому?
— Я не знаю як. Я народився саме без цього вміння.
— Цього можна навчитися.
— Я не маю органа, що може цього навчитися. Я не знаю, чи мені чогось бракує, чи в мені є щось зайве, що зупиняє мене. Крім того, я не люблю людей, з якими треба шукати спільної мови.
— Але ж ти не можеш просто сидіти і нічого не робити. Ти повинен шукати замовлення.
— Що я можу сказати людям, щоб отримати замовлення? Я можу лише показати мою роботу. Якщо вони не зрозуміють її, вони не зрозуміють нічого, що я скажу. Я для них ніщо, але моя робота — моя робота — це все, що в нас є спільного. І в мене немає бажання щось їм доводити.
— І що ти робитимеш? Тебе це не турбує?
— Ні. Я на це сподівався. Я чекаю.
— На що?
— На свій тип людей.
— Що це за тип?
— Я не знаю. Тобто знаю, але не можу пояснити. Я часто хотів би вміти пояснити. Мусить бути якийсь принцип, щоб пояснити це, але я не знаю його.
— Чесність?
— Так… Ні, лише почасти. Ґай Франкон — чесна людина, але це не те. Ролстон Голкомб має сміливість, певним чином… Не знаю. Усе інше в житті куди зрозуміліше. Але я можу впізнати свій тип людей із обличчя. З виразу їхніх облич. Мій будинок й автозаправну станцію можуть проминати тисячі перехожих. Із тих тисяч лише один зупиниться і минати їх — це все, що мені потрібно.
— Отже, тобі все-таки потрібні інші люди. Так, Говарде?
— Аякже. Із чого ти смієшся?
— Я завжди вважав тебе найантисоціальнішою твариною з усіх, кого мав задоволення зустріти.
— Мені потрібні люди, які дадуть мені роботу. Я не будую мавзолеїв. Ти припускаєш, що вони мені потрібні для іншого? Для чогось більш особистого?
— В особистому плані тобі не потрібен ніхто.
— Ні.
— Ти навіть не вихваляєшся цим.
— А повинен?
— Ти не зможеш. Ти надто зарозумілий, щоб вихвалятися.
— Невже я такий?
— Хіба сам не знаєш, який ти?
— Ні, я не знаю, яким бачиш мене ти чи будь-хто інший.
Геллер мовчки сидів, описуючи кола рукою із сигаретою. Потім він засміявся і сказав:
— Це було типово.
— Що?
— Що ти не запитав, яким я тебе бачу. Будь-хто інший зробив би саме так.
— Вибач. Це не через байдужість. Ти один із небагатьох друзів, яких я не хотів би втратити. Я просто недодумався запитати.
— Я знаю, що ти недодумався. У цьому й річ. Ти егоцентричне чудовисько, Говарде. А найжахливіше те, що ти абсолютно цього не усвідомлюєш.
— Це правда.
— Ти мав би виказати трохи занепокоєння, коли це визнаєш.
— Чому?
— Знаєш, мене дещо спантеличує. Ти найхолодніша людина, яку я знаю. І я не можу зрозуміти чому, — усвідомлюючи, що ти справжній демон деякою мірою, — чому я завжди відчуваю, коли бачу тебе, що ти найжиттєдайніша особа, яку я будь-коли зустрічав.
— Що ти маєш на увазі?
— Не знаю. Лише це.
Минали тижні, Рорк щодня приходив у бюро, відсиджував за столом вісім годин і багато читав. О п'ятій він ішов додому. Він переїхав до кращої кімнати, ближче до контори; витрачав мало; у нього було достатньо грошей, щоб вистачило надовго.
Лютневого ранку в його бюро задзеленчав телефон. Жвавий, виразний жіночий голос попросив про зустріч із містером Рорком, архітектором. Цього ж дня до нього прийшла жвава маленька смаглява жінка, вбрана у норкову шубку; екзотичні сережки дзенькали, коли вона вертіла головою. А вона частенько вертіла головою, короткими, наче пташиними, рухами. Це була місіс Вейн Вілмот із Лонґ-Айленду, яка бажала побудувати заміський дім. Вона пояснила, що обрала містера Рорка, бо він спроектував будинок Остіна Геллера. Вона обожнювала Остіна Геллера; він був, заявила жінка, оракулом для всіх, хто бодай трішечки претендував на звання прогресивного інтелектуала — «хіба ж ні?» — і вона була відданою йому, наче фанатка, — «так, без перебільшення, як фанатка». Містер Рорк іще дуже молодий, адже так? — але вона не має нічого проти, вона дуже ліберальна і залюбки допомагає молоді. Вона хотіла б великий будинок, у неї двоє дітей, і вона вірила, що слід виявляти їхню індивідуальність — «хіба ні?» — у кожного повинна бути окрема дитяча, а в неї мусить бути бібліотека — «я читаю до нестями» — і музична кімната, оранжерея — «ми вирощуємо конвалії, мої друзі кажуть, що це моя квітка» — і якесь кубло для її чоловіка, який беззастережно їй довіряє і дозволив проектувати їхній будинок — «тому що я добре знаюся на цьому, і якби не була жінкою, переконана, що стала б архітектором» — кімнати для прислуги і все таке. І гараж на три автомобілі. Після півтори години докладних пояснень, вона сказала: