«Цей натовп, — думав Пітер Кітінґ, — зібрався, щоб побачити, як мені вручатимуть диплом», — і намагався прикинути місткість зали. Усі ці люди знали його навчальні досягнення й ніхто його сьогодні не переможе. О так, тут Шлінкер. Шлінкер спонукав його до нещадної конкуренції, та все ж таки він побив Шлінкера цього останнього року. Він працював наче пес, тому що хотів побити Шлінкера. Сьогодні у нього не було суперників… Раптом він відчув, як щось упало вниз, із горла до шлунка, щось холодне та порожнє, порожнеча, що скотилася донизу і залишила це відчуття: не думку, а натяк на запитання, чи насправді він такий чудовий, яким його сьогодні проголосять. Він пошукав у натовпі поглядом Шлінкера; побачив його пожовкле обличчя та окуляри в золотій оправі. Кітінґ подивився на Шлінкера лагідно, з полегшенням і вдячністю, позбуваючись сумнівів. Було очевидно, що Шлінкер не міг сподіватися дорівнятись до нього зовнішністю та здібностями, у цьому не було жодних сумнівів; він завжди перемагатиме Шлінкера і всіх шлінкерів світу; ніколи й нікому не дозволить досягнути того, чого сам досягнути не зможе. Нехай усі дивляться на нього. Він дасть їм достойні підстави витріщатися. Він сприймав гарячі подихи навколо й атмосферу очікування неначе тонізувальний засіб. «Як прекрасно жити», — думав Пітер Кітінґ.
Йому трохи запаморочилося в голові. Це було приємно. Це відчуття винесло його, безвольного і безпам'ятного, на сцену, перед усі ці обличчя. Він стояв — стрункий, підтягнутий, атлетичний — і дозволив затопити себе з головою. Розчув крізь лемент, що отримав диплом із відзнакою, що Гільдія архітекторів Америки нагородила його золотою медаллю, а Товариство архітектурної просвіти США — чотирирічною стипендією на навчання в Паризькій школі витончених мистецтв.
Потім він ручкався, зішкрібав піт із обличчя кінцем пергаментного згортка. Кивав, всміхався, задихаючись у своїй чорній мантії та сподіваючись, що люди не зауважать його матері, яка хлипала, чіпляючись за нього руками. Ректор інституту тиснув його руку, рокочучи: «Стентон пишатиметься тобою, мій хлопчику». Декан ручкався з ним, повторюючи: «…Славне майбутнє… Славне майбутнє… Славне майбутнє…». Професор Пітеркін потиснув йому руку і поплескав по плечі, промовляючи: «…і ви вважатимете це абсолютно необхідним; наприклад, я пройшов через таке, коли будував головний поштамт у Пібоді…». Кітінґ не слухав далі, бо чув історію про головний поштамт в Пібоді неодноразово. Це була єдина споруда, як відомо, зведена професором Пітеркіном, перед тим як він пожертвував практичною діяльністю заради обов'язків викладача. Чимало було сказано про дипломний проект Кітінґа — Палац мистецтв. Хоч убийте, але у той момент Кітінґ не міг пригадати, що то був за проект.
Крізь усе це його очі закарбували образ Ґая Франкона, який потискав йому руку, а в його вухах лунали м'які звуки голосу Франкона: «…Як я казав вам, вона досі відкрита, мій хлопчику. Звісно, зараз ви отримали цю стипендію… Вам потрібно вирішити… Диплом Школи витончених мистецтв дуже важливий для молодої людини… та я дуже втішуся мати вас у нашому бюро…».
Бенкет випускників 1922 року був тривалим і врочистим. Кітінґ зацікавлено слухав промови; коли він чув нескінченні сентенції про «молодь як надію американської архітектури» і «майбутнє, що відчиняє свої золоті ворота», то знав, що це він був надією і це йому належить майбутнє, отож приємно було почути підтвердження цього з багатьох видатних уст. Він дивився на сивочолих ораторів і міркував, наскільки буде молодшим за них, досягнувши їхнього становища, їхнього і навіть вищого.
Потім він раптово подумав про Говарда Рорка. Він здивувався, виявивши, що зблиск цього імені в його пам'яті подарував маленький, гострий приступ задоволення ще раніше, ніж він згадав чому. Потім пригадав: цього ранку Говарда Рорка відрахували. Він мовчки дорікнув собі; спробував викликати відчуття жалю. Але зачаєна радість поверталася, щойно він думав про це вигнання. Подія остаточно довела, що він був дурником, вважаючи Рорка небезпечним суперником; колись він навіть непокоївся через Рорка більше, ніж через Шлінкера, хоча Рорк був на два роки молодшим. Якщо він і сумнівався у власній обдарованості, хіба цей день не поставив усе на свої місця? Але, згадав він, Рорк ставився до нього приязно, завжди допомагав, коли він застрягав з якоюсь проблемою… тобто не застрягав, а просто не мав часу її обміркувати, зробити креслення чи ще щось. Боже! Як Рорк умів розплутувати креслення; він начебто смикав за шворочку — і все, двері прочинено… Гаразд, що з того, що вмів? Що це дало йому? Із ним покінчено. І усвідомивши це, Пітер Кітінґ нарешті відчув приємний укол співчуття до Говарда Рорка.