Жінка з ботоксом звела брови:
— Риба їсть Бога?
— Виходить, що так. Це жартівлива версія риби Дарвіна — еволюція пожирає релігію. — Ленґдон злегка знизав плечима, озирнувшись на групу. — Як я вже сказав, розумно придумано.
Ленґдон пішов, чуючи, як у нього за спиною шепочуться, а Вінстон розсміявся.
— Чудово, професоре, і дуже влучно! Едмонд би оцінив ваш експромт. Мало хто здатний розшифрувати цей експонат.
— Ну що ж, — відказав Ленґдон, — це, власне, моя робота.
— Так, і тепер я розумію, чому містер Кірш просив мене ставитися до вас як до надзвичайного гостя. По суті, він просив мене показати вам дещо, з чим сьогодні не матиме справи більше ніхто із запрошених.
— Правда? І що ж це?
— Праворуч від головних вікон — чи бачите відгороджений коридор?
Ленґдон поглянув праворуч.
— Так, бачу.
— Добре. Ідіть за моїми вказівками.
Ленґдон невпевнено йшов, слухаючи інструкції Вінстона. Дістався входу в коридор, роззирнувся, чи ніхто його не бачить, обережно протиснувся за огорожу і швидко зник у глибині коридору. Тепер, лишивши юрбу гостей позаду, Ленґдон пройшов десять метрів до металевих дверей із кодовим замком.
— Наберіть на клавіатурі оці шість цифр… — сказав Вінстон.
Ленґдон набрав за ним код, і двері клацнули.
— Чудово, професоре, прошу заходити.
Ленґдон якусь мить постояв, не знаючи, чого чекати. Тоді зібрався з духом і штовхнув двері. За ними була майже повна темрява.
— Зараз увімкну вам світло, — сказав Вінстон. — Будь ласка, заходьте й зачиніть за собою двері.
Ленґдон обережно ступив у приміщення, вдивляючись у темряву. Зачинив за собою двері, замок клацнув. Поступово по кутках стало розгорятися м’яке світло, і простір виявився велетенською печерою — вона могла би правити за ангар для реактивних літаків.
— Понад три тисячі квадратних метрів, — пояснив Вінстон.
Порівняно з цією залою атріум неспівмірно малів. Світло розгорялось, і Ленґдон розгледів на підлозі групу масивних силуетів — сім чи вісім — щось ніби динозаври, які поночі вийшли пастися.
— Що це таке переді мною? — спитав Ленґдон.
— Воно зветься «Питання часу», — почувся бадьорий голос Вінстона в аудіопристрої. — Це найважчий експонат музею. Понад дев’ятсот тонн.
Ленґдон намагався зрозуміти, що до чого.
— А чому я тут сам?
— Як я вже казав, містер Кірш попросив мене показати вам дивовижні об’єкти.
Світло розгорілося на повну силу, заповнило всю велетенську залу, і Ленґдон здивовано глядів на те, що відкрилося його очам.
«Я потрапив у паралельний всесвіт».
Розділ 7
Адмірал Луїс Авіла прийшов на пропускний пункт музею, подивився на годинник, перевіряючи, чи вчасно прибув.
«Ідеально».
Він показав Documento Nacional de Identidad[9] працівникам, перед якими лежав список запрошених. На мить пульс Авіли пошвидшився: його спочатку не знайшли в списку. Нарешті він виявився внизу — його додали в останній момент, — тож Авілу пропустили.
«Як і обіцяв Регент». Як йому це вдалося, Авіла навіть уявити не міг. Сьогоднішній список запрошених мав бути ідеально продуманий.
Авіла підійшов до металошукача, де вийняв стільниковий телефон і поклав на тацю. Потім обережно видобув із кишені кітеля незвично важку вервицю й поклав поряд.
«Обережно, — казав собі адмірал. — Дуже обережно».
Охоронець показав йому на рамку, потім приніс тацю з особистими речами.
— Que rosario tan bonito[10], — сказав охоронець, милуючись металевими намистинами, зібраними на міцному ланцюгу, з широким заокругленим хрестом.
— Gracias, — відповів Авіла. «Сам зробив…»
Авіла пройшов крізь рамку без пригод. По другий бік забрав вервицю й телефон, обережно поклав у кишеню, після чого перейшов туди, де видавали аудіопристрої.
«Нащо мені екскурсія, — подумав він. — У мене справи».
Ідучи через атріум, він нишком кинув свій пристрій у смітник.
Серце адмірала калатало, і він шукав очима тихого місця, де можна було би зв’язатися з Регентом і дати йому знати, що прибув на місце без пригод.
«За Бога, країну і короля! — подумав він. — Але головне — за Бога».
——
Тим часом у глибинах освітленої місяцем пустелі за Дубаєм знаний 78-річний аллама Саєд аль-Фадл долав смертельну втому, повзучи сипучими пісками. Іти він уже не міг.
Обпечена сонцем шкіра аль-Фадла вкрилася пухирями, горло немилосердно боліло з кожним подихом. Піщані вітри засліпили його багато годин тому, але він продовжував повзти. У якусь мить йому начебто почулося гудіння квадрацикла чи ще якоїсь машини — але, може, то просто завивав вітер. Аль-Фадл давно зневірився, що Бог його порятує. Грифи вже не кружляли над його головою: вони йшли по піску поряд.