Ленґдонові відібрало мову.
— Я радо почекаю, — бадьоро мовив голос, — поки ви перевірите ці відомості за своїм смартфоном. Хоча й не можу не вказати вам на іронію цієї ситуації.
— Але… я не…
— Найскладніше завдання у створенні штучного інтелекту, — продовжив голос, і його легкий британський акцент тепер здавався особливо химерним, — не у швидкому доступі до відомостей, який насправді створити дуже просто, а в здатності помічати взаємозв’язок і переплетеність даних — те, в чому ви неперевершені, так? Взаємозв’язок ідей? Це одна з причин, чому містер Кірш хотів перевірити мої здатності саме на вас.
— Це випробування? — спитав Ленґдон. — Мене?
— Аж ніяк. — І знову цей сором’язливий смішок. — Це випробування мене. Чи можу я вас переконати, що я — людина.
— Тест Тьюрінга.
— Саме так.
Тест Тьюрінга, згадував Ленґдон, то було завдання, запропоноване спеціалістом із розшифрування кодів Аланом Тьюрінгом: зробити так, щоб поведінка машини не відрізнялася від поведінки людини. Власне, людина-експерт мала послухати розмову людини і машини й сказати, хто зі співрозмовників людина. Якщо це неможливо, то тест Тьюрінга вважається пройденим. Тест Тьюрінга був ідеально пройдений 2014 року в Лондонському королівському товаристві. Відтоді технології штучного інтелекту розвивалися з карколомною швидкістю.
— Сьогодні ввечері, — продовжив Арт, — жоден із наших гостей нічого не запідозрив. Усі чудово проводять час.
— Чекайте, тут усі розмовляють із комп’ютером?!
— Фактично, всі розмовляють зі мною. Я можу легко виконувати багато завдань одночасно. Ви чуєте мій голос, виставлений від початку, — той, якому надає перевагу Едмонд, — а решта чують інші голоси й інші мови. З огляду на те, що ви американець, науковець і чоловік, я обрав для вас чоловічий голос і британський акцент. Я гадав, що так ви почуватиметеся більш упевнено, ніж якби чули голос молодої жінки з тягучим акцентом південних штатів.
«Воно щойно назвало мене шовіністом?»
Ленґдон згадав запис, який кілька років тому циркулював у мережі: голові бюро часопису Time Майклові Шереру зателефонував робот із телемаркетингу — настільки жахливо схожий на людину, що Шерер розмістив запис дзвінка в інтернеті, щоб усі охочі могли його почути.
«Це було багато років тому», — зрозумів Ленґдон.
Ленґдон знав, що Кірш уже давно бавиться створенням штучного інтелекту, час від часу з’являючись на обкладинках часописів і проголошуючи всілякі відкриття. Схоже, «Вінстон» — це найкраще на сьогодні дітище Кірша.
— Розумію, що все відбувається дуже швидко, — продовжив голос, — але містер Кірш попросив мене показати вам спіраль, біля якої ви зараз. Він казав, щоб ви ввійшли в цю спіраль і дійшли до її центру.
Ленґдон зазирнув у вузький прохід і відчув, що всі м’язи напружилися. «Це в Едмонда жарти такі?»
— Не могли б ви мені сказати, що там? Я не великий любитель замкнених просторів.
— Цікаво, я про вас цього не знав.
— Клаустрофобія — не з тих речей, які зазначають у резюме. — Ленґдон зловив себе на тому, що досі не може вповні усвідомити, що спілкується з машиною.
— Боятися не варто. Посередині спіралі доволі багато місця, а містер Кірш прохав мене показати вам власне центр. Але перед тим як увійти, Едмонд просив вас зняти аудіопристрій і покласти отут на підлогу.
Ленґдон подивився на високу споруду і завагався.
— Ви зі мною не підете?
— Виходить, що ні.
— Розумієте, все це дуже дивно, і я не зовсім…
— Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять — і лишаються живими.
Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.
— Знову як завжди… — зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.
Тоді глибоко вдихнув і зайшов.
Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.
«Навіщо я це роблю?»
За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.
Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами покотилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.
Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.
Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.
— Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.
— Справити перше враження можна лише з першої спроби, — привітно відказав Кірш. — Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.
Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині — і помітив, що Кірш схуд.
— Ти втратив вагу, — зауважив Ленґдон.
— Я став веганом, — відповів Кірш. — Це простіше, ніж спортсменом.
Ленґдон розсміявся:
— Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.
— Хто, я?! — Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». — Це от кутюр.
— І білі сланці теж от кутюр?
— Сланці?! Це Guineas від Сальваторе Ферраґамо.
— І, гадаю, коштують більше, ніж увесь мій костюм разом узятий.
Едмонд підійшов і роздивився ярличок на класичному фраку Ленґдона.
— Власне, — тепло усміхнувся він, — фрак доволі якісний. Ціна приблизно того самого порядку.
— Хотів би сказати тобі, Едмонде, що твій синтетичний друг Вінстон… вселяє тривогу.
Кірш радісно всміхнувся:
— Неймовірно, правда? Ти не повіриш, але я цього року створив справжній штучний інтелект — це квантовий стрибок. Я розробив кілька нових власних програм, які дозволяють машині розв’язувати завдання й саморегулюватися в цілковито новий спосіб. Над Вінстоном ще працюю, та він з кожним днем розвивається.
Ленґдон помітив: за останній рік навколо хлопчакуватих очей Едмонда залягли глибокі зморшки. Чоловік мав стомлений вигляд.
— Едмонде, скажеш, чому привів мене сюди?
— У Більбао? Чи в центр спіралі — витвору Річарда Серра?
— Почнімо зі спіралі, — мовив Ленґдон. — Ти ж бо знаєш, що в мене клаустрофобія.
— Так і є. Сьогодні ввечері я збираюся виводити людей за межі зони комфорту, — усміхнувся Кірш.
— Ти завжди цим славився.
— Крім того, — додав Кірш, — мені треба було поговорити з тобою, а при тому не хотілося, щоб хтось інший мене бачив до виступу.
— Бо рок-зірки ніколи не ходять між глядачів перед концертом?
— Саме так! — віджартувався Кірш. — Рок-зірки магічним чином виникають на сцені з хмари диму.
Угорі світло то яскравішало, то темнішало. Кірш відгорнув рукав і поглянув на годинник. Потім подивився на Ленґдона і раптово посерйознішав.
— Роберте, в нас обмаль часу. Сьогодні в мене подія надзвичайної ваги. Власне, важлива подія для всього людства.
Ленґдона сповнювало передчуття.
— Нещодавно я зробив наукове відкриття, — сказав Едмонд. — Це прорив, який матиме далекосяжні наслідки. Майже ніхто на світі не знає про це, а сьогодні — зовсім незадовго — я власною персоною звернуся до світу й оголошу, що я виявив.
— Навіть не знаю, що сказати, — мовив Ленґдон. — Звучить як щось дивовижне.
Едмонд перейшов на шепіт, незвично напружений:
— Перед тим як оприлюднити це, Роберте, мені потрібна твоя порада. — Він ненадовго замовк. — Боюся, від цього може залежати моє життя.