— Я спеціалізуюся на теорії ігор і комп’ютерному моделюванні.
— То ви створюєте комп’ютерні ігри, в які діти граються?
Кірш відчував, що єпископ насправді багато з чим обізнаний, просто вдає старомодного дивака. Точніше сказати, Вальдеспіно знає про техніку страшенно багато й часто попереджає інших про її небезпеки.
— Ні, шановний єпископе, теорія ігор — це розділ математики, який вивчає закономірності, щоб робити прогнози щодо майбутнього.
— О так. Здається, я читав, що ви передбачили фінансову кризу в Європі кілька років тому? Коли ніхто до вас не дослýхався, ви врятували всіх, винайшовши комп’ютерну програму, яка просто витягла Євросоюз із могили. Як ви сказали? «Мені тридцять три роки — у цьому віці Христос здійснив Своє воскресіння».
Кірш зніяковів.
— Погана була аналогія, ваше преосвященство. Я був молодий.
— Молодий? — тихо розсміявся єпископ. — А скільки ж вам зараз… сорок?
— Точно.
Старий усміхнувся; вітер напинав його одежу.
— Ну що ж, ми чекали, що землю успадкують тихі, а натомість вона належить молодим — тим, хто має хист до техніки, хто більше дивиться на відеоекран, ніж у власну душу. Мушу сказати, я ніколи не уявляв собі, що матиму причину зустріти провідника опору. Вони, знаєте, називають вас «пророком».
— У вашому випадку пророк з мене був не дуже, ваше преосвященство, — відказав Кірш. — Коли я спитав, чи можна мені зустрітися з вами й вашими колегами приватно, я оцінював імовірність того, що ви погодитесь, у двадцять відсотків.
— Але я кажу моїм колегам, що вірний завжди матиме користь, вислухавши невірного. Адже, чуючи глас диявола, ми глибше цінуємо глас Божий. — Старий єпископ усміхнувся. — Жартую, звісно. Перепрошую за старечий гумор. Іноді фільтри мене підводять.
Із цими словами єпископ Вальдеспіно зробив Кіршеві знак іти за ним:
— Усі інші чекають. Сюди, будь ласка.
Кірш обвів оком призначене місце — колосальну цитадель із сірого каменю, що примостилася на краю стрімкої скелі, яка прямовисно здіймається на сотні метрів над соковитою зеленню лісистого передгір’я. Відчувши острах перед такою висотою, Кірш відвів очі від провалля й рушив вузьким кам’яним хідником услід за єпископом, намагаючись зосередитися на майбутній зустрічі.
Кірш попрохав про аудієнцію трьох видатних духовних осіб після завершення великих зборів.
Парламенту світових релігій.
З 1893 року сотні духовних лідерів майже тридцяти релігій світу кожні кілька років збираються щоразу в новому місці — і міжрелігійна комунікація триває тиждень. Серед учасників багато впливових християнських священиків, юдейських рабинів, ісламських мулл з усього світу, а також індуїстські пуджарі, буддійські бгікшу, джайни, сикхи та інші.
Мета, яку проголошує цей парламент, — «плекати гармонію між світовими релігіями, будувати мости між різними формами духовності й радіти спільності всіх вір».
«Шляхетне завдання», — подумав Кірш, хоч і сприймав цю діяльність як пустопорожню — безглуздий пошук випадкових збігів серед мішанини давніх вірувань, вигадок і міфів.
Єпископ Вальдеспіно йшов попереду, а Кірш поглядав униз, іронічно промовляючи в думці: «Мойсей піднявся на гору, щоб прийняти Слово Боже… а я це зробив із геть протилежною метою».
Як вважав Кірш, він прибув сюди з етичного обов’язку, однак усвідомлював, що на цей візит його багато в чому штовхнули й гордощі: він передчував, як сидітиме навпроти цих клерикальних осіб і прорече їм неминучий кінець.
«Ви вже зробили свою спробу визначити істину для всіх».
— Я бачив ваше резюме, — раптом сказав єпископ, озирнувшись до Кірша. — Отже, ви вихованець Гарвардського університету?
— Так, був студентом.
— Знаю. Нещодавно я прочитав, що вперше за всю історію Гарварду серед вступників більше атеїстів і агностиків, ніж тих, хто визначає себе як послідовника будь-якої релігії. Це дуже промовиста статистика, пане Кірш.
«Що ж вам сказати, — хотів відповісти Кірш, — наші студенти розумнішають».
Вітер посилився, коли вони наблизилися до стародавньої кам’яної споруди. У тьмяно освітленому коридорі, куди вони ввійшли, повітря було важке й напоєне густим запахом ладану. Двоє людей заглиблювались у зміїстий лабіринт темних коридорів, і Кірш щосили намагався звикнути до темряви, ступаючи за господарем у довгому вбранні. Нарешті вони опинилися перед незвичайними, дуже маленькими дерев’яними дверима. Єпископ постукав, нахилився і зайшов, зробивши гостеві знак чинити так само.
Кірш, вагаючись, переступив поріг.
Він опинився в прямокутній кімнаті, високих стін якої не було видно за давніми фоліантами в шкіряних палітурках. Додаткові полиці подібно до ребер виступали зі стін, а між ними булькали й сичали чавунні батареї, так що кімната видавалася моторошно живою. Кірш підвів очі, поглянув на галерею з вигадливо оздобленою балюстрадою, що височіла над ним, являючи собою другий поверх, — і вже не мав сумнівів, куди потрапив.