Цього вечора коридором собору бігав молодий паламар — і причина його паніки була неабияка.
«Де єпископ Вальдеспіно?!
Уже має починатися служба!»
Не одне десятиліття єпископ Антоніо Вальдеспіно був головним священиком і настоятелем собору. Давній друг і духівник короля, Вальдеспіно був відомий як відданий традиціоналіст, який негативно ставиться практично до будь-якої модернізації. 83-річний єпископ, на диво всім, досі кожного Страсного тижня з кайданами на ногах долучався до міської ходи з іконами.
«Вальдеспіно жодного разу не спізнювався на Службу Божу».
Паламар бачив єпископа двадцять хвилин тому в ризниці: як завжди, допомагав йому вдягатися. Після того єпископ отримав SMS і мовчки кудись поспішив.
«Куди?»
Паламар шукав його у вівтарі, у ризниці, навіть в особистій кімнаті відпочинку єпископа — і тепер мчав коридором адміністративної частини собору, щоб дізнатися, чи єпископ не в кабінеті.
Здалеку було чути, як пробудився соборний орган.
«Уже починається гімн!»
Паламар різко зупинився перед кабінетом єпископа — і був вражений: з-під дверей пробивалося світло. «Він тут?!»
Паламар обережно постукав.
— ¿Excelencia Reverendísima?[11]
Жодної відповіді.
Паламар постукав гучніше й гукнув:
— ¡¿Su Excelencia?![12]
Знову мовчання.
Переймаючись здоров’ям літнього чоловіка, паламар повернув ручку і штовхнув двері.
— ¡Cielos![13]
Паламар зазирнув у кабінет — і ахнув. Єпископ Вальдеспіно сидів за столом із червоного дерева й невідривно дивився в екран ноутбука, що світився перед ним. Митра так і лишалася в нього на голові, риза зім’ялася на сидінні, а єпископський посох без церемонії стояв під стіною. Паламар відкашлявся.
— La santa misa está…
— Preparada[14], — перебив його єпископ, стежачи за чимось на екрані. — Padre Derida me sustituye.
Паламар вражено дивився на нього. «Отець Деріда мене замінить»?! Молодший священик проводить суботню вечірню — це щось уже геть химерне.
— ¡Vete ya! — різко наказав Вальдеспіно, не зводячи очей з екрана. — Y cierra la puerta.
Переляканий юнак зробив так, як сказано: одразу вийшов і зачинив за собою двері. Поспішаючи назад на звуки органа, паламар гадав: що ж таке дивиться на комп’ютері єпископ, що думки його віддалилися від обов’язків перед Богом.
——
Тієї миті адмірал Авіла пробирався в натовпі, який невпинно зростав, до атріуму музею Ґуґґенхайма, дивуючись гостям, які з кимось невимушено балакають у модні аудіопристрої. Схоже, аудіотур був інтерактивний.
Авіла зрадів, що позбувся тих навушників.
«Зараз ніщо не має відволікати».
Поглянув на годинник, придивився до ліфтів. Там уже було повно гостей, які збиралися на місце головної події нагорі, так що Авіла вирішив іти сходами. Підіймаючись, відчув такі самі дрож і недовіру, що й напередодні ввечері. «Невже я став людиною, здатною на вбивство?» Ті безбожники, які знищили його дружину й дитину, змінили його. «Мої дії благословляє вища влада, — нагадав собі адмірал. — Я йду на праведний вчинок».
Дійшовши до першого майданчика, Авіла задивився на жінку, що йшла ближчим підвісним мостом. «Нова знаменитість Іспанії», — подумав він, проводжаючи очима красуню.
Вона була вдягнена у вузьку білу сукню з діагональною чорною смугою, яка елегантно перетинала груди. Цією стрункою фігурою, пишним темним волоссям і легкою ходою неможливо було не милуватись, і Авіла помітив, що не лише він проводжає її очима.
Крім захоплених поглядів інших гостей заходу, жінку в білому також невідступно супроводжували двоє бездоганних охоронців. Вони рухалися зі сторожкою впевненістю пантер і були вдягнені в однакові сині піджаки з вишитим гербом і великими ініціалами GR.
Авілу їхня присутність не здивувала, однак адміралове серце закалатало. Колишній офіцер, він добре знав, що означають ці дві літери в іспанських силових структурах. Ці двоє — елітні охоронці, озброєні до зубів та ідеально вишколені.
«Якщо вони тут, діяти треба якомога обачніше!» — сказав собі Авіла.
— Агов! — крикнув хтось просто в нього за спиною.
Авіла різко розвернувся.
Пузатий дядько у фраку й чорному ковбойському капелюсі широко всміхався до адмірала.
— Чудовий костюм! — вигукнув чоловік, показуючи на форму Авіли. — Де такі беруть?
Авіла подивився на нього, рефлекторно стискаючи кулаки.
«Усе життя прослужиш, собою жертвуючи, — отоді й дадуть!» — подумав адмірал.