У пристрої різко клацнуло — і Вінстон зник.
Ленґдон підійшов до вхідних дверей, зняв маленький пристрій і тихо поклав у кишеню фрака. Відтак поспішив до входу з останніми нечисленними гостями — щойно перед тим, як двері зачинилися за ним.
Він знов опинився в несподіваному просторі.
«Ми будемо стояти протягом презентації?»
Ленґдон уявляв, що гості зберуться в зручній глядацькій залі з кріслами й будуть у комфортних умовах слухати про відкриття Едмонда, а натомість сотні гостей напхалися в тісний простір галереї з побіленими стінами. На стінах ніде не було видно жодних експонатів, так само як на підлозі не стояло ніяких сидінь — лише підвищення з великим рідкокристалічним екраном у глибині. На екрані з’явився напис:
Трансляція наживо почнеться через 2 хвилини 07 секунд
Ленґдона охопило передчуття, він придивився й побачив на екрані другий рядок, який довелося перечитувати:
Кількість дистанційних глядачів на цей момент: 1 953 694
«Два мільйони людей?»
Кірш казав Ленґдонові, що транслюватиме свою презентацію в прямому ефірі, однак ця цифра не вкладалася в голові, і вона зростала з кожною секундою.
Ленґдон усміхнувся. Колишній учень справді має успіх. Однак що ж Едмонд збирається повідомити світу?
Розділ 13
Над пустелею на схід від Дубая сяяв місяць. Спортивне авто Sand Viper 1100 різко завернуло ліворуч і зупинилось — хмара піску злетіла у світлі потужних фар.
Підліток за кермом зняв окуляри й подивився на те, що ледь не переїхав. Передчуваючи недобре, він виліз із машини й підійшов до темного предмета на піску.
Так — перше враження, на жаль, було правильним.
У світлі фар лежало долілиць нерухоме людське тіло.
— Мархаба![18] — невпевнено погукав його хлопець.
Жодної відповіді.
На голові в людини була традиційна шапка-такіджа й широкий талаб. Незнайомець виглядав огрядним і добре вгодованим. Сліди його вже давно змело вітром — тож не було жодного знаку чи пояснення, як він потрапив у серце пустелі.
— Мархаба? — повторив підліток.
Мовчання.
Не знаючи, що робити далі, хлопець обережно штовхнув чоловіка ногою в бік. Хоча той був повний, але тіло виявилося твердим і тугим — його вже висушили сонце й вітер.
Очевидно, він мертвий.
Хлопець простягнув руку, взяв тіло за плече й перевернув. Порожні очі незнайомця тепер дивилися в небеса. Лице й бороду його вкривав пісок, однак навіть у такому вигляді цей чоловік видавався добрим, навіть наче знайомим — щось таке як любий дядечко або дідусь.
Неподалік загуло ще кілька квадрациклів і спортивних машин: друзі, які разом із хлопцем бурунили пустелю, під’їжджали подивитися, чи все в нього гаразд. Ось уже їх чути за барханом, а ось вони вже з’їжджають до нього.
Усі зупинилися, познімали шоломи й окуляри-консерви і зібралися навколо моторошної знахідки. Один із юнаків схвильовано заговорив: він упізнав загиблого. То був відомий аллама Саєд аль-Фадл — богослов і очільник духовенства. Інколи він приходив із лекціями до його університету.
— Мата Алайна ‘ан наф’аль?[19] — промовив він.
Хлопці мовчки стояли колом і дивилися на тіло. А потім вони зробили те саме, що в подібних випадках роблять підлітки всього світу: вихопили телефони, почали фотографувати й писати друзям.
Розділ 14
Стоячи в густій юрбі коло підвищення, Роберт Ленґдон здивовано спостерігав, як невпинно росте цифра на екрані.
Кількість дистанційних глядачів на цей момент: 2 527 664
У тісній залі перемовляння сотень гостей перетворювалося на монотонне гудіння; у голосах бриніло передчуття, багато хто в останню хвилину комусь телефонував чи постив у твітері повідомлення, де він наразі перебуває.
На підвищення вийшов технік і постукав по мікрофону.
— Пані та панове, ми вже просили вас вимкнути всі пристрої мобільного зв’язку. У цю хвилину ми заблокуємо всі вай-фай і стільникові комунікації на час події.
Не всі припинили телефонні розмови — та зв’язок різко обірвався. Багато хто з таких гостей був глибоко приголомшений, неначе їм продемонстровано якесь дивовижне досягнення кіршіанської техніки, яке чарівним чином перерубало всі їхні зв’язки з зовнішнім світом.
«П’ятсот доларів у магазині електроніки», — подумав Ленґдон. Він-бо належав до тих нечисленних гарвардських професорів, які використовували портативний глушник мобільного зв’язку, створюючи в аудиторії під час своїх лекцій «мертві зони», щоб студенти не відволікалися на свої ґаджети.