Выбрать главу

Ленґдон далеко не одразу збагнув, що все це — ілюзія, величезний мистецький витвір.

«Я в такому собі вигадливому планетарії», — подумав він, чудуючись бездоганному, детальному відтворенню реальності.

Сповнене зірок небо проектувалося на стелю і стіни разом із місяцем, рухомими хмарами й далекими пагорбами. Шурхіт дерев і трав був справжній: у приміщенні стояли чи то майстерно зроблені штучні рослини, чи то справжні у прихованих горщиках. Розставлені немовби без ладу по периметру, вони приховували кути величезної зали, створюючи враження природного середовища.

Ленґдон присів на траву, м’яку, мов справжня, але абсолютно суху. Він читав про новий штучний дерн, що його навіть професійні спортсмени не могли відрізнити від справжнього, однак Кірш пішов на крок далі й створив нерівну земляну поверхню з невеликими горбками та заглибинами, як на справжній луці.

Ленґдон згадав, як уперше зіткнувся з оманою чуттів. Він був хлопчаком, який місячної ночі пропливав у крихітному човні затокою, де точився морський бій: на піратському кораблі оглушливо били гармати. У юну голову Ленґдона не вкладалося те, що він перебуває зовсім не в затоці, а в просторому підземному театрі, куди напустили води, аби створити ілюзію в класичному диснейлендівському атракціоні «Пірати Карибського моря».

Цього вечора відчуття були приголомшливо реальні, і поки гості теж намагались осягнути, що відбувається, Ленґдон дивився на них і бачив у їхніх обличчях віддзеркалення власного подиву й захвату. Професор мав віддати належне Едмондові: не так за створення цієї неймовірно правдоподібної ілюзії, як за те, що переконав сотні гостей скинути свої модні туфлі, лягти на траву й дивитися в небо.

«У дитинстві ми так робили, але в якийсь момент припинили».

Ленґдон приліг і поклав голову на подушку, дозволивши тілу зануритись у м’якість трави.

Над головою мерехтіли зірки, і на мить професор знову став підлітком, який лежить на зеленому полі для гольфу клубу Bald Peak опівночі разом із найкращим другом і міркує про таємниці Всесвіту. «Якщо трохи пощастить, — сказав до себе Ленґдон, — Едмонд Кірш, імовірно, відкриє якісь із цих таємниць сьогодні на наших очах».

——

У глибині театру адмірал Луїс Авіла окинув залу поглядом востаннє і тихо відійшов, непомітно зникнувши за тією завісою, з-за якої щойно з’явився. Залишившись сам-один у вхідному тунелі, він обмацав тканину стіни і знайшов застібку. Якомога тихіше адмірал розстібнув липучку, зайшов у стіну й застібнув її за собою.

Усі ілюзії розвіялися, мов дим.

Авіла вже був не серед нічної луки.

Він опинився у велетенському прямокутному приміщенні, більшу частину якого заповнювала велика овальна бульбашка. Кімната в кімнаті. Конструкцію перед ним — такий собі театр під куполом — оточував високий каркас — риштування, обплутані кабелями, обвішані лампами й колонками. Мерехтливі проектори злагоджено світили всередину бульбашки, кидали широкі промені на прозору поверхню купола і тим створювали всередині ілюзію зоряного неба й далекого краєвиду.

На Авілу справила враження здатність Кірша створити ефектний, драматичний образ, хоча сам футуролог, певне, навіть не здогадувався, наскільки драматичним виявиться цей вечір.

«Не забувай: ставки високі. Ти — солдат у шляхетній війні. Частина великої цілості».

Авіла повторював про себе план завдання безліч разів. Він дістав із внутрішньої кишені свою величезну вервицю. Тієї ж миті з колонок над куполом розкотилося, немов Божий глас:

— Добрий вечір, друзі. Мене звати Едмонд Кірш.

Розділ 16

У Будапешті рабі Кьовеш нервово ходив темним кабінетом у своєму хазіко. Стискаючи в руці пульт від телевізора, він раз у раз перемикав канали, чекаючи новин від єпископа Вальдеспіно.

По телевізору десять хвилин тому новинні канали перервали звичну програму, аби передавати в прямому ефірі події з музею Ґуґґенхайма. Репортери обговорювали досягнення Кірша й гадали, про що ж він збирається розповісти світові. Кьовеша це нагнітання цікавості дратувало.

«Бачив я вже це відкриття…»

Три дні тому на горі Монтсеррат Едмонд Кірш уже показував «чернеткову» версію презентації Кьовешу, аль-Фадлу й Вальдеспіно. Тепер, підозрював Кьовеш, світ має побачити те саме.

«Відсьогодні все зміниться», — печально подумав він.

Задзвонив телефон — і різко обірвав роздуми Кьовеша. Рабин схопив слухавку.