Поруч із брамою висіла табличка зі слонової кістки, на якій золотими літерами було написано:
ЦАР МИГДАЛЬСЬКИЙ
А внизу знаходилася кнопка дзвоника із великого цільного алмазу.
— Чорт мене забирай! — у захопленні сказав Лукас-машиніст, добряче все розгледівши. А в Джима очі знову зробилися круглими-прекруглими. Тут Лукас натиснув на кнопку дзвоника.
У величезних дверях із ебенового дерева відчинилося маленьке віконечко. Звідти визирнула велика жовта голова та доброзичливо посміхнулася друзям. Звісно, у голови мався ще й тулуб, проте він був повністю закритий дверима і тому не видний. Велика жовта голова запитала фальцетом:
— Що бажають ясновельможні пани?
— Ми обидва — іноземні локомотивні машиністи, — відповідав Лукас. — А бажаємо ми поговорити з царем мигдальським, якщо це можливо.
— З якого приводу ви бажаєте розмовляти з його царською величністю? — запитала голова, доброзичливо посміхаючись.
— Ми краще скажемо про це йому особисто, — відповів Лукас.
— На жаль, це аж ніяк неможливо, найвисокоповажніший шиманіст чарівного молокатива, — майже прошепотіла голова із невидимим тулубом, посміхаючись ще доброзичливіше, — поговорити з його царською величністю цілком та абсолютно неможливо. Чи у вас є запрошення?
— Ні,— знітився Лукас, — а навіщо?
Велика жовта голова у віконечку відповідала:
— Вибачте мене, негідного, проте тоді я не маю права вас пропускати. У царя немає часу.
— Але колись за цілісінький день, — розважив Лукас, — у нього певно знайдеться для нас час.
— Дуже жалкую! — відповіла голова із солодкою посмішкою на все обличчя. — У його царської величності ніколи не буває часу. Прошу вибачення! — І тут віконечко із тріском захлопнулося.
— Чорт мене забирай зовсім! — вилаявся Лукас собі під ніс.
Поки вони спускалися назад дев'яноста дев'ятьма срібними сходинками, Джим казав:
— Мені здається, цар якраз би й знайшов для нас час. Це все жовта голова. Вона нас до нього пускати не хоче.
— Саме так, — сердито погодився Лукас.
— І що ж нам тепер робити? — спитав Джим.
— Для початку нумо оглянемо місто! — підприємливо запропонував Лукас. Він ніколи довго не сердився.
Друзі перетнули майдан, на якій зібралася величезна юрма людей. Мигдальці розглядали локомотив із достатньої відстані. Емма почувалася незатишно. Вона сконфужено опустила очі-прожектори. Коли Лукас підійшов до неї та клацнув по товстому боці, Емма із полегшенням задихала.
— Послухай-но, Еммо, — сказав Лукас, — ми з Джимом пройдемося дещо містом. Стій тут, будь розумницею та поводься тихо до нашого повернення.
Емма покірливо зітхнула.
— Це ненадовго, — втішив її Джим.
І друзі вирушили в путь.
Багато годин вешталися вони вузькими провулками та строкатими вулицями, і, куди не подивись, усюди було багато жахливо дивного та незрозумілого.
Наприклад, вухочисти! Вухочисти працювали приблизно так, як у нас чистильники взуття.
Вони виставляли на вулицю зручні стільці, сідай, будь ласка, — і чистка вух починається! Але не просто там ганчірочкою, дзуськи! Це була довга та витончена процедура. На маленькому столику кожного вухочиста малося срібне блюдо, а на ньому — незліченні маленькі ложечки, та китички, па палички, та щіточки, та ватні кульки, та бляшаночки, та горщички. І все це вживалося в роботі. Мигдальцям дуже подобається ходити до вухочистів. По-перше, звісно, через їхню охайність, а по-друге — бо коли вухочисти обережно виконують свою роботу, у вухах так приємно лоскоче та поколює. А це мигдальці дуже полюбляють.
Ще там були рахувальники волосся. Вони перераховували у бажаючих волосся на голові.
Бо в Мигдалії важливо знати, скільки волосин у тебе на голові. У рахувальників волосся були крихітні пласкі щипчики із золота, якими вони могли прихоплювати кожну волосину. Відрахувавши сотню волосин, вони зав'язували їх у пучок на бантика. І так доти, поки вся голова не вкриється такими бантиками. Поруч із рахувальником волосся сидів помічник, який підраховував загальний результат. Ясна річ, часто потребувалося багато годин, аби порахувати усі волосини. Але були, щоправда, й такі, у яких підрахунок завершався надзвичайно швидко, бо в Мигдалії теж є люди, на голові в яких залишилася лише пара волосинок.
Але й це ще не все!
Усюди на вулицях виступали фокусники. Один, наприклад, виростив із маленького насіннячка просто на своїй долоні справжнє деревце, на якому сиділи та щебетали крихітні пташки. На гілочках висіли мініатюрні плоди. Їх можна було зірвати та з'їсти. На смак вони були солодкі, як мед.