Були тут і музиканти зі скляними скрипками, срібними флейтами та мигдальським фортепіано, рясно прикрашеним перлами. Вони якраз почали грати святкову мелодію. У великій залі запала повна тиша, і всі з шанобливою увагою почали слухати.
Але Пінг Понг не міг чекати на музичний фінал, бо концерти в Мигдалії були довшими за всі концерти на світі. Він протиснувся крізь натовп вельмож і на відстані приблизно двадцяти метрів від трону впав на животик — так у Мигдалії слід вітати царя, — одним повзком опинившись просто перед срібними сходинками. Вельможі занепокоїлися. Музиканти урвали гру, збившись із такту, і придворні сердито зашепотіли. Цар мигдальський, високий чоловік дуже поважного віку із рідкою білосніжною бородою аж до самої підлоги, кинув здивований, проте беззлобний погляд на крихітку Пінг Понга, що лежав біля його ніг.
— Чого ти хочеш, малюку? — повільно спитав він. — Чому ти заважаєш моєму концертові?
Він говорив тихим голосом, проте голос цей лунав так чітко, що його можна було вловити навіть у найвіддаленішому кутку великої тронної зали.
Пінг Понг судомно глитнув повітря.
— Джипп… — затинаючись, вигукнув він. — Лукф… Локомопп… Еп… Небезпеці!
— Заспокойся, маленький! — м'яко попрохав цар. — Що таке? Не треба поспішати!
— Таж вони хочуть врятувати Лі Сі! — пропихкав Пінг Понг.
Цар схопився.
— Хто? — вигукнув він. — Де вони?
— У міністерстві! — заволав Пінг Понг. — У пана І Те Де! Швидше!.. Па… Палацова варта!
— Що палацова варта? — схвильовано запитав цар.
— …хоче їх вбити! — пропищав Пінг Понг.
Що тут почалося! Вельможі ринули до дверей. Музиканти кинули свої інструменти й помчали слідом за ними.
Цар біг попереду, окрилений надією на можливий порятунок доньки. За ним — юрма вельмож, всередині якої був Пінг Понг. Його ледь не затоптали у цьому сум'ятті ніхто більше не звертав на нього уваги.
А становище Лукаса та Джима тим часом стало зовсім кепським. Усі меблі були порубані на шматочки шаблями палацової варти. Беззбройні друзі виявилися безпорадними проти тридцяти солдатів.
— У кайдани їх! — вигукнув головбонза, вже стоячи на ногах, його голову все ще прикрашав кошик для паперового сміття. А двоє інших бонз та писарі вищали:
— Так-так-так, у кайдани їх! Вони небезпечні шпигуни!
Лукаса та Джима скували по руках і ногах важкими ланцюгами та підвели до пана І Те Де і двох інших бонз.
— То що? — запитав головбонза, хижо вишкірившись крізь прутки кошика. — Як воно ВАМ тепер? Ми, мабуть, зараз же відрубаємо ваші вельмишановні голови.
Лукас не відповідав. Зібравшись усіма своїми силами, він спробував розірвати ланцюги.
Проте вони були з мигдальської сталі, і їхньої товщини вистачило б на цілого слона.
Бонзи, посміхаючись, кивали один одному, а писарі хихотіли над зусиллями Лукаса.
— Джиме, старий, — повільно та хрипко проговорив Лукас, не звертаючи уваги ані на бонз, ані на писарів, — подорож виявилася короткою. Мені жахливо шкода, але на нас чекає одна й та сама доля.
Джим сковтнув.
— Ми ж друзі,— стиха відповів він та прикусив нижню губу, аби вона не дуже тремтіла.
Писарі знову хихикнули, а бонзи із посміхом кивнули один одному.
— Джиме Кнопко, — сказав Лукас, — ти дійсно найкраще хлоп'я з усіх тих, кого я знав у своєму житті!
— Відвести їх на плаху! — наказав головбонза, і солдати схопили та потягли друзів.
— Стійте! — пролунав раптом чийсь голос. Він Був негучний, але такий чіткий, що був чутний кожному.
У дверях стояв цар мигдальський, а позад нього — усі владні люди його царства.
— Відставити! — повелів цар.
Капітан зблід від жаху та покірливо опустив шаблю. Солдати зробили те саме.
— Зняти з чужинців кайдани! — наказав цар. — Негайно закувати пана І Те Де і всіх інших!
Коли Лукаса звільнили, він спершу знову розкурив свою згаслу люльку, а потім сказав:
— Пішли, Джиме!
І друзі підійшли до царя мигдальського.
Лукас зняв кашкета, вийняв із рота люльку та вимовив:
— Доброго дня, ваша величносте! Дуже радий познайомитися з вами особисто.
І всі троє потиснули один одному руки.
Глава одинадцята, у якій Джим несподіваним чином дізнається про свою таємницю
У супроводі почту вельмож цар, Лукас та Джим повільно поверталися палацовими коридорами до тронної зали.
— Саме вчасно встигли, ваша величносте! — сказав Лукас цареві, коли вони піднімалися широкими мармуровими сходами. — Усе це могло погано скінчитися. А як ви взагалі про нас дізналися?