— Гаразд, — сказав він. — Тепер подивимось, де знаходиться ця сама «Долина Сутінків».
Він швидко відшукав її, чим привів Джима у жахливе здивування, бо хлопчик бачив на папері лише безладну плутанину картатих ліній та крапок.
— Дивись-но сюди, — ткнув Лукас пальцем у мапу. — Ми стоїмо отут, а тут знаходиться «Долина Сутінків». Отже, ми вийшли з лісу трохи північніше. Тому зараз треба їхати на південь.
— Як скажеш, Лукасе, — довірливо проказав Джим.
Отже, друзі поїхали на південь, увесь час вздовж гір. Незабаром вони побачили вузьку щілину між двома високими верхівками та спрямували Емму просто до неї.
Глава тринадцята, у якій починають говорити голоси в «Долині Сутінків»
«Долина Сутінків» виявилася моторошною ущелиною завширшки приблизно зі звичайну дорогу.
Його дно, рівне, як асфальт, складала порода червоного кольору. Сюди ніколи не проникав жоден промінчик сонця. Праворуч та ліворуч височіли баштами до самісінького неба круті скелі. А далеко попереду, над іншим кінцем ущелини, стояло червоне вечірнє сонце значного розміру, заливаючи пурпуровим світлом поверхні скель, укриті тріщинами.
Перед самісіньким входом до ущелини Лукас зупинив локомотив, і друзі для початку зайшли всередину, аби подивитися, як щодо страшних голосів.
Проте нічого не було чути. Усередині панувала урочиста таємнича тиша.
У Джима часто закалатало серце, і він схопив Лукаса за руку. Обидва стояли й мовчали. Нарешті Джим сказав:
— Але ж тут зовсім тихо!
Лукас кивнув і тільки-но хотів щось відповісти, як раптом праворуч у скелі пролунав цілком чіткий голос Джима:
— Але ж тут зовсім тихо!
І тут само зліва зверху знов:
— Але ж тут зовсім тихо!
А потім то справа, то зліва всією долиною згори донизу пройшло щось на зразок перешіптування:
— Але ж тут зовсім тихо! — Але ж тут зовсім тихо! — Але ж тут зовсім тихо!
— Що це? — перелякано запитав Джим, ще міцніше вчепившись в Лукасову руку.
— Що це? — Що це? — Що це? — прошелестіло вздовж скелястих стін.
— Не бійся — відповів Лукас заспокійливо. — Це всього лише луна.
— Лише луна — лише луна — лише луна, — рознеслося ущелиною. Друзі попрямували назад до Емми і тільки-но хотіли сісти в кабіну, як Джим раптом прошепотів:
— Тс-с-с, Лукасе! Чуєш?
Лукас прислухався. Тут він уловив, як луна повертається із протилежного кінця ущелини. Спочатку негучна, вона ставала все дзвінкішою:
— Але ж тут зовсім тихо! — Але ж тут зовсім тихо! — Але ж тут зовсім тихо!
І, дивна річ, тепер це був не голос одного Джима, луна звучала таким чином, ніби говорили, перебиваючи один одного, сто Джимів. І було воно, звісно, набагато гучніше за попереднє.
Тут луна знову повернула назад і заново пішла вниз вештатися долиною.
— Отакої! — прошепотів Лукас. — Луна повертається, і, як на мене, не одна, а відразу кілька.
Тепер здалека повернулася друга луна, лунаючи то справа, то зліва.
— Що це? — Що це? — Що це? — гукала вона зі скель. Звук був уже як від цілісінького натовпу Джимів. Потім луна розвернулася та знову пішло назад.
— Та-а-ак, — пошепки сказав Лукас, — ось весело буде, коли так далі піде.
— Чому ти так вважаєш? — упівголоса спитав Джим. Йому не було по-справжньому лячно від того, що його власний голос, весь час примножуючись, вештається, як примара, туди-сюди на свій острах та ризик.
— А ти уяви собі,— приглушено відповів Лукас, — що станеться, коли Емма загуркоче долиною. Звук буде, як на цілісінькому величезному вокзалі.
Тут повернулася третя луна і, наближуючись, зиґзаґоподібно зазвучало в ущелині.
— Лише луна — лише луна — лише луна! — вигукнули тисяча Лукасів зі скалистих стін.
Потому голоси розвернулися та знову попрямували у протилежний кінець долини.
— Як це виходить? — прошепотів Джим.
— Важко сказати, — відповів Лукас. — Треба буде перевірити.
— Тихо! — прошепотів Джим. — Воно знову тут!
Із глибини другий раз прийшла перша луна, жахливо посилившись у путі.
— Але ж тут зовсім тихо! — Але ж тут зовсім тихо! — Але ж тут зовсім тихо! — ричали десять тисяч Джимів. Шум був такий, що в обох загуло у вухах.
Коли все це закінчилося, Джим ледь чутно запитав:
— Лукасе, що робитимемо? — Адже воно стає все гучніше!
У відповідь Лукас прошепотів:
— Боюся, що зробити нічого не можна. Можна тільки спробувати якнайшвидше проїхати крізь ущелину.
Тим часом повернулася луна з іншого кінця долини. Луною було запитання Джима «Що це?». Але тепер волали вже сто тисяч Джимів. Під локомотивом задрижала земля, і друзям довелося затулити вуха.