Друзі підвелися та пішли на голос. Незабаром вони знайшли те місце. Жалібний плач лунав із вулкану неподалік. Проте цей вулкан здавався погаслим. Він не викидав вогню, із нього не витікало розжареної каші, він навіть не димився.
Джим із Лукасом видерлися на пагорбок завбільшки із маленький будиночок і зазирнули в отвір кратеру. Тепер плач стало чути цілком чітко. Друзі навіть змогли зрозуміти кілька слів:
— Ой, не можу я більше, не можу, і все! Ооо-хо-хо, біднесеньке я створіннячко!
Але нічого не можна було розгледіти: всередині вулкану панувала непроглядна темрява.
— Гей, Альо! — гукнув Лукас униз. — Є там хто-небудь?
Тепер раптом запала гробова тиша. Плакати теж припинили.
— Гей! Альо! Гей! — вигукнув Джим своїм дзвінким голосом. — Хто там? Хто казав про «біднесеньке створіннячко»?
Спочатку все було тихо, але раптом почувся жахливий виск. Усередині вулкану щось жахливо загуркотіло та загриміло. Обидва друга трохи відійшли назад на випадок, коли звідти все-таки з'явиться вогонь чи поллється розпечена лава.
Але нічого подібного не сталося, а перед ними виникла велика голова із круглими очиськами, що віддалено нагадувала голову бегемота, тільки всіяна жовто-синіми крапками. Голова була посаджена на слабеньке тільце із довгим тоненьким хвостиком, як у крокодильчика-підлітка. Незвичайна істота постало перед Джимом і Лукасом, широко розставивши задні лапки, і, уперши передні в боки, лото заверещало з усіх сил:
— Я дррракон! У-у-ух!
— Дуже приємно, — відповів Лукас. — Я — Лукас-машиніст.
— А я Джим Кнопка, — додав Джим.
Дракон ошелешено подивився на обох друзів своїми круглими очиськами, а потім запитав писклявим поросячим голоском:
— Ви що, зовсім мене не боїтесь?
— Ні,— відповів Лукас. — А що? Треба, чи що?
Тут дракон всерйоз розревся, і великі сльози градом покотилися з його опуклих очей.
— Уху-уху-уху! — ридало маленьке чудовисько. — Цього мені тільки не вистачало! Навіть у людей я не вважаюся насправдашнім драконом! Ну що за невдалий день сьогодні! Уху-уху-ухууууу!
— Ні, звісно, ми віримо, що ти насправдішній дракон, — заспокійливо сказав Лукас. — Та й кого нам на усьому світі боятися, як не тебе. Адже правда, Джиме?
При цьому він підморгнув своєму другові.
— Аякже, — підтвердив хлопчик, — але так сталося, що ми нікого не боїмось. А то ми б знаєш як тебе боялися?
— О-хо-хо, — заголосив дракон та ковтнув сльозу в печалі,— ви просто хочете мене втішити.
— Ні, правда, — запевнив Лукас, — ти виглядаєш жахливим чудовиськом.
— Так, — підтвердив Джим, — дуже мерзенним та жахливим.
— Чесно? — запитав дракон, і його велика пика засяяла від радості.
— Чесно-чесно, — сказав Джим, — а що, хтось вважає тебе не насправдішнім драконом?
— Так, уууууууууууууу! — відповів дракон і знову гірко розридався. — Чистопородні дракони не пускають мене до себе, до Дракон-Міста. Вони стверджують, що я всього лише напівдракон. І це тільки тому, що моя матуся була гіпопотамицею! Зате мій тато був справжній дракон.
Друзі обмінялися значущими поглядами, які означали таке: «Ага! Так цей напівдракон зможе нам розповісти, як їхати далі».
— Це тому ти такий нещасний? — запитав Лукас.
— О ні,— сопучи, відповів дракон. — Але сьогодні день у мене і дійсно невдалий. Мій вулкан потух, а запалити його знову не виходить. Я вже все перепробував, нічого не допомагає.
— Нумо, лай-но нам подивитися! — запропонував Лукас. — Ми машиністи та розуміємось на тому, що горить.
Напівдракон миттю витер сльози та зробив круглі очі.
— Ой як гарно-то! — хрюкнув він. — Буду вам жахливо вдячний. Для нас такий сором, якщо вулкан гасне.
— Розумію, — сказав Лукас.
— Ось, до речі,— із наснагою провадив напівдракон. — Я ще не представився. Мене звуть Непомук.
— Гарне ім'я, — сказав Лукас.
— Щоправда, це людське ім'я, — відзначив Джим. — А воно пасує драконові?
— Моя матуся гіпопотамиця, — відповів Непомук, — так мене охрестила. Вона жила у зоопарку та багато спілкувалася з людьми. Звідти й ім'я. А драконів частіше зовуть по-іншому.
— А-а, он воно як! — сказав Джим.
Потім вони один за одним спустилися крізь кратер досередини вулкану. Коли вони потрапили вниз, Лукас запалив сірника та роздивився. Вони стояли у просторій печері.
Одну її половину займала величезна вугільна куча, а на другій стояла велика відкрита піч. Над ній на ланцюзі висів вражаючих розмірів котел. Усе було вкрито кіптявою, задушливо смерділо сіркою та чимось ще.
— У тебе тут дуже мило, Непомуку, — ввічливо сказав Лукас і задумливо подивився на вугільну кучу.