Він виконав прохання, а сам узяв мене за ліву руку й рішуче кудись потяг.
— Не так швидко, я спіткнуся.
— Ми запізнимось.
— Куди ми йдемо?
— Не питайте, я не маю права казати. Та й це місце не має назви.
Принаймні тут було досить тихо. Мені здавалося, навколо — ані душі.
Я не чув ні голосів, ні кроків. Ми йшли асфальтом, потім почалася ґрунтова стежка. Нарешті переступили через поріг якоїсь будівлі.
Далі наш маршрут ускладнився, та хлопчик, здавалося, добре його знав, бо зовсім не вагався, повертаючи ліворуч або праворуч. Під ногами вже була не: керамічна плитка коридора, а дерев'яна підлога.
Чи, може, нас уже хтось супроводжував, точніше, йшов попереду, ведучи за собою? Й справді, коли я зупинився на мить, мій поводир теж зупинився, і мені здалося, ніби попереду хтось третій ступив ще кілька кроків перед тим, як і собі зупинитися. Та все ж не був певний цього.
— Не зупиняйтеся, — сказав хлопчик, а за кілька кроків попередив: — Тут починаються сходи. Тримайтесь правою рукою за поруччя. Якщо ціпок заважає, дайте його мені.
Ні, чомусь не хотілось віддавати йому ціпка. Я ніби передчував наближення якоїсь небезпеки, тож однією рукою тримав ціпок, а другою ковзав по металевому поруччі. Я був готовий до будь-якої несподіванки. Якщо станеться щось незвичайне, відразу скину оті свої окуляри, бо хлопчик слабко тримає мою ліву руку, ну й зможу захищатися ціпком із металевим наконечником.
Та нічого страшного не сталось. Піднявшись досить крутими сходами на другий поверх, ми підійшли до приміщення, де, здається, проходили збори.
Перш ніж увійти, Жан попередив мене пошепки:
— Ступайте тихо. Ми прийшли останні. Не слід привертати до себе увагу.
Він обережно прочинив двері й завів мене до залу, тримаючи за руку, мов малу дитину. В приміщенні було багато людей: я відразу це збагнув, почувши тамовані звуки, — дихання, покашлювання, шерех одягу, порипування, тихе совання підошов по підлозі тощо.
Проте, я був певен, що всі ці люди не рухаються. Вони, мабуть, стояли й мимоволі переступали з ноги на ногу. Оскільки мені не було запропоновано сісти, я теж стояв. Ніхто не озивався жодним словом.
Та раптом у цій тиші відбулося те, чого я так довго сподівався. Джін була тут, у залі, — її чарівний голос пролунав за кілька кроків од мене. Я одразу відчув себе винагородженим за своє терпіння.
— Ми зібралися, — почала вона, — щоб дати деякі пояснення, що стали вже необхідними…
Я уявив її на сцені. Джін також стоїть обличчям до слухачів? Чи є перед нею стіл, як, скажімо, в класній кімнаті? Як вона вдягнена? Чи на ній, як і тоді, плащ і фетровий капелюх? А чи вона їх зняла перед початком зборів? Окуляри на ній так само темні?
Мене аж сіпало зняти окуляри, хоча ніхто не дозволяв цього; та зараз був не час, на мене могли звернути увагу люди. Я вже не кажу про саму Джін…
Отож, мусив удовольнятися тим, що мав: чарівним голосом із легким американським акцентом.
— … підпільна міжнародна організація… цілковита дискретність… велика справа всього людства…
Яка велика справа? Про що вона говорить? Я раптом усвідомив усю свою легковажність: я навіть не слухав, що каже Джін, зачарований її незвичними інтонаціями, силкуючись уявити собі обличчя й губи, які вимовляють слова! Чи вона усміхається? Чи, може, надає обличчю суворого виразу ватажка гангстерів? Тим часом я вгавив головне — зв'язок між її словами. Втішався ними, замість усвідомлювати їхній зміст. А мені ж так кортіло більше дізнатися про майбутню роботу!
Та Джін уже замовкла. Про що ж вона говорила? Я даремно намагався пригадати слова. Лишилося тільки неясне враження, що то були привітання з нагоди вступу до організації й щось про те, що головні дії — попереду. Але чому вона замовкла? І що тепер роблять інші слухачі? Ніхто навколо не ворушився, не виявляв подиву.
Я не знав, чи то від хвилювання, але відчув неприємне поколювання в правому оці, швидко закліпав, та це не допомогло. Я думав, як можна непомітно потерти око. Мою ліву руку тримав хлопчик, у правій був ціпок. Проте, я більше не міг терпіти поколювання і спробував правою рукою потерти скроню та брову.
Зігнуте руків'я ціпка заважало, я зробив невправний рух, і масивна оправа окулярів ледь-ледь ізсунулася вгору, до брови. Вузька щілина між скронею й оправою дозволяла бачити частину залу праворуч…
Я був приголомшений. Повільно поводив головою, щоб через ту вузьку щілинку оглянути бодай частину залу. І те, що побачив, тільки посилило моє величезне здивування: мені здавалося, ніби я стою перед власним зображенням, помноженим двадцятикратно чи навіть тридцятикратно.