І справді, зал був повний сліпців, можливо, вдаваних, юнаків мого віку, вбраних по-різному, хоча загалом приблизно так, як і я, в таких самих окуляpax з масивною оправою, з такими самими білими ціпками в правицях, з майже такими самими хлопчиками-поводирями, що тримали їх за руки.
Всі стояли обличчям в один бік, до сцени. Між кожною парою — сліпим і поводирем — лишався вільний простір, ніби то були однаковісінькі статуетки, що їх хтось розставив у суворо визначених клітинах.
І раптом дурне почуття ревнощів стисло мені серце: Джін зверталася не до мене! Атож, збори були досить багатолюдні. Та мене впекло, що Джін скликала сюди два чи три десятки хлопців, мало чим відмінних од мене, та й поводиться з усіма нами однаково. Можливо, навіть не вирізняє мене серед інших…
Та саме в цю хвилину Джін знову почала говорити. Вона повела свою промову без сполучного місточка, який зберіг би послідовність викладу. Та й тон у неї був такий, наче не робила перерви у виступі: просто заговорила далі з середини речення:
— … допоможуть нам не викликати підозри…
Забувши про всяку обережність і суворі правила, які раптом стали для мене нестерпними, я спробував повернути шию й задерти підборіддя так, щоб сцена потрапила до мого поля зору…
Я не відразу зміг усвідомити те, що побачив, та за мить мусив визнати очевидне: на сцені справді стояв стіл для промовця, та за ним — нікогісінько! Джін ніде не було — ні на сцені, ані деінде в залі.
Я лише бачив звичайний гучномовець, із якого лунала промова, записана на плівку не знати коли й де. Він просто стояв на столі, і я вбачив у цьому щось нахабне й непристойне. Гучномовець, мабуть, перед цим замовк унаслідок технічної неполадки, а тепер хтось відновив контакти…
Вся уявна чарівність голосу вмить зблякла. Звичайно, подальший запис виявився так само бездоганним, нагадавши мені якусь американську мелодію; плівка точно, до найтонших нюансів, відтворювала слова й тембр голосу…
Але тепер, коли Джін виявилася примарою, я втратив усякий смак до її голосу, який ще хвилину тому викликав захват. Викриття звело нанівець загадкову чарівність промови, що відразу стала банальною: з гучномовця вона лунала байдуже й безсторонньо, ніби оголошення в аеропорту. І все це такою мірою, що я без жодних труднощів чув кожне слово й розумів їхнє значення.
Безтілесний голос і далі говорив про нашу роль і обов'язки. Та він не розкривав їх повністю, а давав лише загальні положення. Йшлося передусім про мету, а не про засоби: мовляв, саме з міркувань дієвості нам слід знати тільки те, що зараз конче необхідне.
Я вже казав, що неуважно слухав початок промови, проте, здається, все ж ухопив її суть: принаймні в ній для мене не лишилося нічого незрозумілого, крім, звісно, того, що промовець навмисне замовчав.
Отож, голос говорив, що нас — мене та моїх сусідів по залу — завербовано до міжнародного об'єднання боротьби з машинами. Власне, я міг здогадатися про це, прочитавши невеличке газетне оголошення, що привело мене (після обміну листами через абонементну скриньку) до занедбаної майстерні та Джін. Але тоді я недооцінив значення слів «для вільного життя, позбавленого імперіалізму машин».
Справді, ідеологія організації виявилася досить проста, навіть наївна:
«Настав час позбутися машин, бо вони гноблять нас, вони — й ніщо інше. Людям здається, нібито машина працює на них. Та насправді вони самі поневолені машиною. Машини керують нами дедалі більше, й ми підкорюємось їм.
Саме машини несуть головну відповідальність за дроблення трудового процесу, що позбавлене будь-якого сенсу. Машина вимагає від кожного робітника однієї-єдиної дії, одних рухів, які він мусить повторювати з ранку до вечора, впродовж усього життя. Таке дроблення найбільш помітне в ручній праці, та воно вже стає закономірністю у всіх галузях людської діяльності.
Таким чином, наслідки праці (промислові товари, послуги, ідеї) повністю відчужуються від нас. Трудівник ніколи не знає ні форми, ні застосування кінцевих продуктів своєї праці, він має про них лише найзагальніше уявлення.
Він не несе за них жодної відповідальності, не має підстав пишатися ними. Він являє собою найдрібнішу ланку величезного виробничого ланцюга, лише обробляє якусь деталь, окремий гвинтик, що самі собою не мають ніякісінької вартості.
Ніхто не виробляє нічого закінченого й готового. Та й свідомість людини розпадається на крихти. Проте запам'ятайте: саме ізоляція людини машиною породила й капіталізм, і радянську систему, а не навпаки. Саме атомізація Всесвіту призвела до появи атомної бомби.