Ще на початку століття лише керівні верстви змогли уникнути диктату машин, зберігши за собою право ухвалення рішень. Але тепер мисляча машина — комп'ютер — позбавила цього й керівників. Люди стали рабами, що працюють на власну саморуйнацію, ми лиш уславлюємо нашого машинно-механічного Всевишнього й служимо йому».
Але про конкретні дії, до яких слід удатись, аби маси усвідомили свій поневолений стан, Джін майже не говорила. Згадала лише про «мирний терор» і «театралізовані дійства» на вулицях, у метро, в установах і на заводах…
І все-таки в тих гарних словах мене щось непокоїло, власне — наша доля, доля покликаних виконувати програму: наша роль цілковито суперечила її меті. У всякому разі, нас явно не повинна була обходити мета організації. Навпаки, нами просто маніпулювали, повністю зневажаючи наше право розпоряджатися собою. Хіба ж нам щойно не пояснили, що ми не маємо права знати всього? Хочуть пробуджувати й виховувати свідомість людей, а починають з того, що забороняють дивитися й бачити. І на довершення всього, зверталася до нас саме машина, машина переконувала, давала вказівки…
Мене знову взяла недовіра. Я ніби передчував якусь небезпеку, що тяжіла над учасниками цих чудернацьких зборів. Цей зал, переповнений фальшивими і сліпими, був пасткою, до якої я дозволив себе завести… Через вузеньку щілинку попід масивною оправою окулярів я побачив свого найближчого сусіда праворуч; це був високий блондин в елегантній білій замшевій куртці, надягнутій поверх яскраво-блакитного светра…
Він теж (я вже здогадався про це) на кілька міліметрів ізсунув свої окуляри і дивився в мій бік. Наші погляди зустрілись, і його губи ледь помітно розтяглися — це нагадувало вітання. Я відповів йому тим самим, розтягти губи в ледь помітній усмішці.
Хлопчик, що тримав його за ліву руку, здається, нічого не помітив, та й малий Жан, певно, теж, бо стояв з лівого боку. А тим часом нудна промова тривала і зі сцени лунали гучні заклики:
— Машина стежить за вами — не бійтесь її! Машина керує вами — не коріться їй! Машина забирає ваш час — не віддавайте його! Машина вважає себе вищою від людини — не визнавайте її переваг!
Блондин у білій куртці досі тримав свого ціпка в правій руці, але тепер повільно завів його собі за спину й гострим металевим наконечником безгучно креслив на підлозі якісь химерні знаки.
Без сумніву, це був мій побратим, так само непокірний, як і я; він хотів щось мені повідомити, та мені не щастило збагнути його знаків. Він накреслив кілька разів підряд якусь систему з коротких прямих рисок і загнутих перехрещених ліній. Я марно пробував прочитати той напис, бо дивився на підлогу скоса, бачив знаки лише частково, й це, звичайно ж, не полегшувало справи.
— Знайшли, — лунав далі голос, — просте рішення, щоб урятувати наших братів. Перекажіть його їм. Переконайте їх непомітно, незалежно від їхнього бажання й волі, щоб вони теж стали пропагандистами…
В цю мить я почув за спиною в себе пожвавлення й квапливі кроки, що наближалися до мене. Тоді відчув сильний удар по потилиці й різкий біль…
Розділ 6
Сімон Лекер прочнувся серед нагромадження ящиків і якихось поламаних механізмів, у роті було ніби з похмілля. Поволі приходив до тями, і йому здалось, ніби він звільнився від довгого кошмарного сну. Нарешті впізнав предмети навколо себе. Це був той самий занедбаний склад, де він познайомився з Джін. Сімон Лекер відразу пригадав дане йому доручення.
— Мені треба на Північний вокзал, — подумав він. — До того ж мушу поспішати, бо конче потрібно зустріти поїзд із Амстердама. Якщо я не впораюсь із цим першим завданням, вони мені більше нічого не довірять…
Та підсвідомо Лекер відчував, що вся історія з вокзалом, потягом, пасажиром із Амстердама, за яким він мав простежити, вже застаріла, одійшла: це майбутнє вже ніби належало до минулого. Простір і час переплуталися, й Сімон навіть не був здатний визначити в них власне становище. Що з ним сталось? І коли? Й де?
По-перше, він лежав, не знати чому, на підлозі якогось складу непридатних машин і приладів. По-друге, надворі стояв день. Весняне сонце було вже високо і його ясні промені пробивалися крізь брудні шибки скляного даху; але ж коли він на цьому всіма забутому складі побачив Джін у плащі й чоловічому капелюсі, було вже майже темно…
Сімонові раптом пригадалася зовсім недавня подія, він ніби знову побачив усе з надзвичайною чіткістю: хлопчик років дванадцяти, мабуть мертвий, принаймні абсолютно нерухомий, у нього воскове лице, він лежить у неприродній позі на металевому ліжку з голим матрацом, на грудях у нього велике розп'яття, кімната освітлена хитким світлом трьох свічок у мідному свічнику…