— Загинув на морі, — виправила його жінка.
— Вас звуть Марі?
— Звичайно! — відповіла вона, ворухнувши плечима.
Він спустився до підвалу, в туалет, звідки бридко тхнуло. Пофарбовані в кремовий колір стіни служили постійним відвідувачам кафе для висловлення політичних поглядів, запису часу й місця зустрічей, сексуальних фантазій. Сімон подумав, що, може, одне з цих графіті стосується його, наприклад, номер телефону, записаний кілька разів червоним олівцем, під різними кутами: 765–43–21. У всякому разі, такий номер неважко було запам'ятати.
Вертаючись до свого столика, він звернув увагу на погано освітлений куток між двома стінами з обшивкою під дерево, якраз за його стільцем. Там стояв білий ціпок, якими звичайно користуються сліпі. Раніше Сімон не бачив того ціпка. Він сів. Оскільки та сумна подавальниця саме проходила повз нього, Сімон кивнув до неї:
— Будь ласка, принесіть порцію піцци.
— Ми вже кілька місяців не випікаємо піцци, — відповіла жінка в сірій блузі. — Санітарна інспекція заборонила.
Сімон допив зі склянки воду й сплатив за каву. Він уже рушив був до виходу, як раптом щось пригадав. «Ти ба, — пробурмотів він, — мало не забув ціпка». Жоден столик не стояв настільки близько до закутка, щоб ціпок міг належати комусь із відвідувачів. Сімон підійшов, рішуче взяв білого ціпка й зі спокійним виглядом перетнув повний зал, несучи ціпок у лівій руці. Він вийшов, не викликавши жодної підозри.
На лотку вуличного торговця перед кафе було розкладено дешеві пластмасові гребінці, схожі, проте, на черепахові, а також різні дрібнички. Хоча ціна здалася йому зависокою, Сімон Лекер все ж купив темні окуляри з дуже великими чорними скельцями. Він вибрав саме їх через масивну оправу, що добре прилягала до брів, скронь і вилиць. Яскраве весняне сонце сліпило очі, і він не хотів, щоб його скісні промені проходили під окуляри з боків. Сімон одразу й надів окуляри; вони добре йому підходили.
Сам не розуміючи чому, — мабуть, задля гри, — Сімон заплющив очі під темними скельцями й рушив уперед, постукуючи перед ногами залізним наконечником ціпка. Це було для нього своєрідним відпочинком.
Поки ще тримав у пам'яті план того району, він міг іти без особливих труднощів, хоча йому довелося дедалі сповільнювати ходу. Зробивши кроків із двадцять, Сімон утратив будь-яке уявлення про навколишні перешкоди. Він остаточно розгубився й зупинивсь, та очей не розплющив. Оскільки був сліпим, жоден перехожий не штовхнув його.
— Мосьє, перевести вас на той бік?
До нього звертався хлопчик. Сімон навіть міг би приблизно визначити його вік, бо голос у малого ламався. Міг здогадатися й про зріст.
— Так, — відповів Сімон. — Переведіть, будь ласка.
Хлопчик обережно взяв його за ліву руку, але стис її міцно.
— Зачекайте трохи, — сказав він. — Зараз червоне світло, машини їдуть проспектом досить швидко.
Сімон зрозумів, що стоїть край тротуару. Отже, пройшовши всього кілька метрів, значно відхиливсь од первісного напряму. Проте, ця гра вабила його, навіть ніби гіпнотизувала; він вирішив продовжувати її доти, доки витримає.
Сімон без труднощів намацав ціпком брівку тротуару й визначив її висоту. Така безглузда впертість дивувала його самого: «В мене, мабуть, сильний едіпів комплекс», — подумав він і посміхнувся сам до себе; а тим часом хлопчик уже вів його далі, бо машини нарешті зупинилися, давши пройти пішоходам. Але посмішка швидко згасла, її витіснила думка: «Не слід сміятися, бо бути сліпим — сумно…»
Невиразний образ дівчинки в рясному білому платтячку, стягненому на талії широкою стрічкою, промерехтівши в його свідомості мить, мов розпливчастий спогад, проступив чіткіше й застиг за екраном заплющених зіниць…
Вона нерухомо стоїть на порозі кімнати. Зусібіч її огортають сутінки, в яких мало що можна побачити. З них проступають тільки біле плаття з напівпрозорої тканини, світле волосся й бліде обличчя. Дитина обома руками тримає перед собою великий трійчастий свічник із жовтої міді, начищений і лискучий; жодна свічка не горить.
Я знову й знову запитую себе, звідки в мене ці видива. Той свічник уже виникав у моїй пам'яті. Він стояв на стільці, свічки того разу горіли, освітлюючи хлопчика, що лежав на смертному одрі…
От ми й перейшли на той бік дороги, і тепер я боявся, що мій поводир покине мене. Я ще не звик до ролі сліпого, тож мені хотілося б, аби ми ще кілька хвилин пройшли разом. Щоб виграти час, я запитав:
— Як тебе звати?
— Мене звати Жан, мосьє.
— Ти живеш у цьому районі?
— Ні, мосьє, я живу в чотирнадцятій окрузі.