Коли очі трохи звикли до сутіні, я помітив чоловіка. Нерухомо стоячи й тримаючи руки в кишенях плаща, він дивився на мене мовчки, не зробивши жодного поруху, що був би схожий на привітання. Він був у темних окулярах, і я раптом подумав: а може, це сліпий?..
Високий, стрункий і, схоже, молодий чоловік недбало спирався плечем на стос різних ящиків. Обличчя його я майже не бачив за окулярами, відкоченим коміром плаща й насунутим на очі капелюхом. Усе це нагадувало сцену з детективу тридцятих років.
Тепер і я непорушно став за п'ять чи шість кроків од чоловіка, нерухомого, мов бронзова статуя, й чітко, хоч і неголосно вимовив пароль:
— «Напевне, ви мосьє Жан? Мене звуть Борис. Я прийшов за оголошенням».
І знову в цілковитій тиші лунало ритмічне крапання води. Може, він не тільки сліпий, але й глухонімий?
За хвилину я нарешті почув відповідь:
— Вимовляйте не Жан, а Джін. Я — американка.
Я був такий здивований, що ледве стримався. Справді, голос належав молодій жінці, голос мелодійний і глибокий, що надавало йому чуттєвої інтимності. Однак, жінка не заперечила проти звертання «мосьє»?..
Ледь помітна усмішка заграла на її губах:
— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини?
Запитання було зухвале, але я прийняв її виклик.
— Ні, мосьє, — сказав я, — навпаки. — Все одно не мав іншого вибору.
Джін не поспішала вести розмову далі, прискіпливо дивлячись на мене.
Мабуть, невисоко оцінювала мої здібності. Нарешті зробила висновок, якого я побоювався.
— Ви досить-таки гарний хлопець, — мовила вона. — Але завеликий як на француза.
Мені стало смішно. Видно, ця американка недавно у Франції, ще не позбулася забобонів.
— Я таки француз… — заходився ніби виправдовуватись я.
— Річ не в цьому, — відказала вона після паузи.
Вона говорила по-французькому з легким акцентом, який просто-таки зачаровував. Мелодійний голос і хлопчачі риси нагадували актрису Джейн Франк. Мені дуже подобалася Джейн Франк, я дивився всі фільми за її участю. Та, на жаль, як сказала «мосьє» Джін, річ не в цьому.
Ми ще кілька хвилин роздивлялись одне одного, та почало сутеніти. Щоб приховати ніяковість, я запитав:
— У чому ж тоді річ?
Скидалось на те, що напруження нарешті спадає, і Джін ледь усміхнулася, достоту як Джейн:
— Вам доведеться непомітно пройти вулицею.
Мені дуже кортіло відповісти на її усміх і сказати щось приємне про зовнішність, але я не наважувався: тепер вона була моїм керівником. Та я й далі захищався:
— Адже я не велетень. — Я й справді мав сто вісімдесят сантиметрів, та й вона була досить височенька.
Вона сказала мені підійти ближче. Я ступив п'ять кроків. Зблизька її обличчя виявилось напрочуд біле й нерухоме, неначе парафінове. Було боязно підійти ще ближче. Я дивився на її губи…
— Ще, — сказала вона. Цього разу жодного сумніву: коли вона говорить, губи не ворушаться. Я підступив ще крок і торкнувся її грудей.
Це була не жінка й не чоловік. Переді мною стояв манекен, мов із вітрини магазину. То півтемрява завела мене в оману. Чарівна усмішка Джейн Франк виявилася витвором моєї уяви.
— Торкніться ще, коли вам приємно, — з іронією промовив чарівний голос «мосьє» Джін, підкреслюючи безглуздість мого становища. Звідки долинав голос? Мабуть, не з манекена, а з гучномовця, захованого десь поряд.
Отже, за мною стежив хтось невидимий. Це було вкрай неприємно. Я почувався переляканим, винуватим вайлом. Дівчина, що говорила зі мною, могла бути за кілька кілометрів од мене, але вона бачила мене, спостерігала за мною, мов за впійманою комахою, на екрані телевізора. Я був певен, що вона глузує з мене.
— В кінці центрального коридора, — сказав голос, — є сходи. — Йдіть на другий поверх. Далі сходів немає.
Я зрадів, що покидаю цю ляльку, і з полегкістю виконав новий наказ. Піднявшись сходами, я пересвідчився, що далі йти нікуди. Отже, тут був другий поверх в американському розумінні. Це підтвердило мій здогад, що Джін мешкає не у Франції[1].
Місце, де я стояв, нагадувало просторе горище, дуже схоже на долішній, «нульовий» поверх: ті ж брудні шибки й ті ж довгі коридори, захаращені всіляким мотлохом. Тут було трохи видніше.
Я розглянувся, сподіваючись серед цього звалища картону, дерева й металу побачити живу істоту.
Мене раптом охопило тривожне відчуття, ніби все знову повторюється, подвоюється, мов у дзеркалі: напроти мене, за п'ять чи шість кроків стоїть та ж таки нерухома постать у плащі з одкоченим коміром, у темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі; це був ще один манекен, точнісінька копія першого, в тому ж самому положенні.