Але чи справді без причини? Може, варто признатися? Саме моя зустріч із Джін стала причиною цієї незвичайної зміни душевного стану. Все навколо нагадувало про неї. І її зовнішній вигляд, і обличчя, й рухи, й усмішка, нарешті, не йшли мені з голови, хоча моя робота й не вимагала надавати такого значення образові свого боса.
Я з цікавістю дивився на крамниці, досить буденні, на перехожих, на собак, яких звичайно терпіти не міг. Хотілося співати, кудись бігти. Всі обличчя здавалися радісними. Звичайно люди похмурі й пришелепуваті, сьогодні вони були позначені печаттю благодаті.
Моя нова робота мала присмак пригоди. Навіть більше: передчуття кохання… Я завжди був схильний до романтичної мрійливості й екзотики, це напевно. Отож, зараз потрібна була обережність. Моя бурхлива уява могла спричинитися й до помилкових висновків, і до грубих промахів.
Раптом на поверхню пам'яті зринула забута подробиця: я не повинен привертати до себе уваги. Джін наголосила на цьому. А я тим часом усе робив навпаки й, звичайно ж, перехожі звертали на мене увагу. Я вмить погасив у собі оте радісне збудження.
Зайшовши до якогось кафе, я замовив чорну каву «еспрессо». Французи люблять тільки каву, зварену по-італійському, бо кава по-французькому не досить міцна. Проте найгірша для них — це кава по-американському…
Чому я раптом подумав про Америку? Знову через Джін! Це вже починало мене дратувати.
Це парадокс: у Франції, щоб не привернути до себе уваги в кав'ярні, треба замовити італійське «еспрессо». А чи існують взагалі «французи» чи «американці»? Французи такі… Вони їдять це, а не те… Французи вдягаються таким чином, а ходять отак… Щодо їжі це, мабуть, правда, але тепер відмінностей дедалі менше. Над баром вивішено перелік страв і їхні ціни, і я читаю: гот-дог, піцца, сандвіч, ролмопс, мерджез…
Кельнер приніс і поставив переді мною чашечку дуже чорної рідини з двома грудочками цукру в білій обгортці й пішов далі, забравши з сусіднього столика брудну склянку.
Тоді я помітив, що не сам у цьому бістро, хоча, коли заходив, тут було зовсім безлюдно. Тепер я мав сусідку, схоже, студентку, в червоній куртці; вона зосереджено читала грубу медичну книгу.
Поки я роздивлявся її, вона відчула на собі мій погляд і звела очі. Я з посмішкою подумав: оце маєш, програв ще одне очко, знову привернувши до себе увагу.
Студентка довго дивилася на мене, ніби підсліпувата. Потім знову схилилася над книгою. Та за кілька секунд звела на мене очі й цього разу байдужим голосом упевнено промовила:
— Вже п'ять хвилин на восьму. Ви спізнитесь.
І навіть не подивилася на годинник. Я мимохіть глянув на свій. Справді, було п'ять хвилин на восьму. А я мав бути на Північному вокзалі о чверть на восьму.
Виходило, ця дівчина — шпигунка, яку Джін послала слідом за мною, щоб пересвідчитися в моїй надійності.
— Ви працюєте разом з ними? — спитав я після певного вагання. І додав, бо вона й далі мовчала: — Чому це ви так добре поінформовані про мене? Знаєте, хто я, куди йду, що маю робити й о котрій. Отже, ви подруга Джін?
Дівчина ледь глянула на мене, але холодно відказала:
— Ви забагато балакаєте. — Й знову втупилася в книгу, та за півхвилини, не підводячи очей, кинула кілька слів, ніби сама до себе, так, мовби розбирала якесь складне речення в книзі: — Потрібна вам вулиця — третя праворуч, коли йти проспектом.
Справді, мій ангел-охоронець не помилився: якщо й далі тут сидіти, я спізнюся.
— Дуже дякую, — сказав я і, щоб підкреслити свою незалежність, уклонився дівчині з надмірною вишуканістю. Тоді підвівся, пішов до бару, сплатив за каву й скляними дверима вийшов на вулицю.
Переступивши поріг, я озирнувся на великий яскраво освітлений зал кафе, де не було нікого, крім дівчини в червоній куртці. Вона вже не читала. Згорнута книга лежала на столі, а дівчина без жодної ніяковості стежила за мною незрушним поглядом.
Попри бажання зробити все навпаки, аби довести свою самостійність, я подався вздовж розлогого проспекту в натовпі чоловіків і жінок, що поверталися з роботи. Вони вже не здавались мені безтурботними й доброзичливими. Тепер я був певен, що всі стежать за мною. На третьому перехресті звернув праворуч.
Безлюдний провулок був освітлений лише мерехтливим жовтавим світлом кількох старовинних ліхтарів, його, здавалося, покинули навіть мешканці, бо в низьких облуплених будинках навіть вікна не світились. До того ж, обабіч видніло багато якихось гаражів і майстерень. Нерівне полотно було вимощене старовинною побитою бруківкою. Я не знав, чи варто мені йти далі цією вузькою й довгою вуличкою, яка, напевне, закінчиться глухим кутом. Незважаючи на півтемряву я вже ніби бачив попереду мур, що перегороджував цю вуличку. Але ж на самому початку я прочитав синю табличку, яка свідчила, що це не глухий кут, а таки наскрізна вулиця імені Верценгеторіга Третього. Я не знав, що в історії Франції існувало аж три Верценгеторіги, навіть один…