Вийшовши на сходи, я гукнув — спочатку тихо, потім голосніше, — та не почув жодної відповіді. У будинку панувала тиша, ніби тут давно ніхто не жив. Я не знав, що робити. Я теж почувався всіма покинутим і забутим, ніби поза часом.
Потім раптова думка примусила мене повернутися до кімнати: куди саме біг цей хлопчик? Адже він перебігав на другий бік вулиці. Може, мешкає в будинку навпроти?
Але на протилежному боці будинків не було, був лише суцільний, без жодного проходу чи отвору мур. Ліворуч від муру починався старий похилений паркан. Я знову вийшов на сходи і крикнув, але, як і раніше, даремно. У відповідь почув лише удари власного серця. Знову виникло враження, ніби час зупинився.
Легкий тріск змусив мене повернутися до хлопчика. Я ввійшов до кімнати, та раптом аж сахнувся: хлопчик лежав у тому самому положенні, але в нього на грудях було велике — від плечей до живота — чорне дерев'яне розп'яття з посрібленим Христом.
Я роззирнувся — ніде нікого. Спочатку мені спало на думку, що творцем цього лиховісного спектаклю є сам хлопчик: на очах у мене прикидається непритомним, та тільки-но відвернусь… Я зблизька заглянув йому в обличчя. Воно було нерухоме й безживне, ніби воскове. Як у мерця.
Підвівши голову, я нараз побачив, що в кімнаті є ще хтось. На порозі стояла дівчинка років семи й пильно дивилась на мене.
Звідки вона тут узялася? Я нічого не чув. Хоч у кімнаті панувала сутінь, — я чітко розрізнив біле платтячко старого покрою, зі складками, звужене в талії й довге до п'ят. Я сказав:
— Добридень. Де твоя мама?
Дівчинка мовчала, не зводячи з мене очей. Події були такі химерні й приголомшливі, що в цьому зачарованому просторі, в холодній блакитній сутіні навіть власний голос здавався дивним і чужим…
Не знаючи, що робити далі, я ледь чутно промовив:
— Твій брат упав.
Звуки завмерли в повітрі, мов щось непотрібне й позбавлене сенсу, без відповіді й відлуння. Над головою знову зімкнулася тиша. Може, я нічого й не казав? Холод, оніміння й нечутливість поступово сковували все моє тіло.
Розділ 3
Скільки тривало це заціпеніння?
Раптом дівчинка, не промовивши жодного слова, рішуче ступила до мене. Я зробив одчайдушну спробу подолати оніміння, в якому перебував. Кілька разів провів рукою по лобі, по очах. Нарешті мені пощастило виринути з того дивного стану, я поступово повернувся до тями.
На свій превеликий подив я збагнув, що сиджу на стільці в узголів'ї ліжка. На ліжку, як і раніше, спав з розплющеними очима хлопчик, лежачи горілиць із розп'яттям на грудях. Я ледве звівся на ноги.
Дівчинка стояла з мідним свічником у руках, свічник блищав, мов золото, в ньому стриміли три незапалені свічки. Вона рушила без жодного шереху, плинучи нечутно, мов привид; але насправді це було завдяки її м'яким пантофлям.
Вона поставила свічник на стілець, із якого я щойно звівся. Потім запалила свічки, одну за одною, старанно, беручи щоразу новий сірник. Використані сірники вона з дуже серйозним виглядом вкладала назад до коробки.
Я запитав:
— Де у вас телефон? Ми викличемо лікаря до твого брата.
Дівчинка глянула на мене з поблажливістю, мов на божевільного чи на людину, яка нічого не розуміє.
— Жан мені не брат, — відповіла вона. — Та й лікаря не треба, бо Жан мертвий.
Дівчинка говорила розважливо, мов доросла. В неї був приємний мелодійний голос, який, проте, не виражав жодних почуттів. Вона видалась мені досить-таки схожою на непритомного хлопчика.
— Його звуть Жан? — спитав я. Питання було безглузде, але мене зненацька навідав образ Джін і я знову відчув шалену безнадію. Вже більш як пів на восьму. Отже, справу завершено… причому кепсько.
Дівчинка знизала плечима.
— А як же інакше? Яке ще ім'я він може мати? — Потім так само розсудливо й поважно вона пояснила: — Він уже вчора був мертвий.
— Що ти кажеш! Коли людина вмирає, то назавжди.
— Тільки не Жан! — заперечила вона з такою впевненістю, що я аж завагавсь. Але сам собі посміхнувся, спробувавши уявити зосторонь, що ми оце робимо й що говоримо.
Та я вирішив піддатися цій грі.
— І часто він умирає?
— Останнім часом — досить часто. А взагалі він може прожити не вмираючи кілька днів підряд.
— І смерть триває довго?
— Може, годину, чи хвилину, чи століття… Я не знаю. В мене немає годинника.
— Він сам оживає? Чи тобі доводиться йому допомагати?
— Іноді сам. Здебільшого коли я обмиваю йому обличчя. Ви ж знаєте: останнє миропомазання.