Всередині були вузькі гвинтові сходи, але його стійло теж було доволі тісне, тож віслюка, звиклого до вулиць Аль Халі, сходи не лякали.
Тільки його засмутило те, що східці закінчилися, а сіно так і не з’явилось.
— О, ні, — охнув хтось позаду Колона. — Ще один віслюк видерся на мінарет.
Всі довкола заохали.
— А в чому проблема? Як піднявся, так і спуститься, — не розумів Колон.
— Ти що, не знаєш? — озвався один із його обідніх товаришів. — У вас в Урі немає мінаретів?
— Е… — тільки й мовив Колон.
— Зате є море віслюків, — мовив лорд Ветінарі. Всі засміялися, позираючи на Колона.
Якийсь чоловік вказав пальцем у темні нетрі мінарету.
— Дивіться… бачите?
— Дуже вузькі, звивисті сходи, — мовив Патрицій. — І?..
— Нагорі нема де розвернутися, розумієш? О, всякий дурень може завести віслюка нагору мінарету. А ти пробував змусити тварину задкувати сходами вниз по темряві? Не вийде.
— Є в тих сходах щось таке, — озвався хтось інший. — Що вабить віслюків. Вони думають, що нагорі на них щось чекає.
— Ми якось скинули останнього віслюка, еге ж? — мовив один із вартових.
— Так. Він захляпав усе довкола, — підтвердив його бойовий товариш.
— Ніхто не скидає мою Валері, — заричала Беті. — Тільки спробуйте втнути щось подібне, їй-богу, я засуну вам… — він затнувся, і за вуаллю засвітилася широка, страшна посмішка. — Тобто заслиню вас поцілунками.
Кілька чоловіків ззаду дали драла.
— Не треба сердитися, — мовив вартовий.
— Я серйозно! — гукнула Беті, насуваючись.
Наляканий вартовий зіщулився.
— Панове, у вас що, нема на неї управи?
— У нас? — запитав лорд Ветінарі. — Боюся, що ні. Ой, леле… Зараз повториться історія, як в Джелібейбі, Але.
— Ой, леле, — віддано підіграв Колон. Натовп, чи принаймні та його частина, яка вважала, що перебуває на безпечній від Беті відстані, почав вишкірятися. Це був вуличний театр.
— Так і не знаю, чи їм вдалося зняти того чоловіка з флагштока, — Ветінарі вів далі.
— О, вони його зняли, майже всього, — підтвердив Колон.
— Послухайте, послухайте, — квапливо втрутився вартовий, — може, ми закинемо на віслюка мотузку…
— …на Валері… — загарчала Беті.
— Валері, так, а тоді…
— Для цього вам знадобиться щонайменше троє людей, а там немає стільки місця!
— Сер, у мене ідея, — зашепотів один із вартових.
— На вашому місці я б поквапився, — застеріг його Колон. — Бо заведену Беті вже ніяк не спинити.
Вартові стали перешіптуватись.
— Якщо ми це зробимо, на нас чекають непримностi! Пам’яташ, як нам розказували, що всi зусилля зараз спрямованi на вiйну? Ось чому х всi конфiскували!
— Його не буде всього лиш п’ять хвилин, нiхто i не помiтить!
— Ага, готовий сказати Принцу, що ми один загубили?
— Добре, а ти готовий й це пояснити?
Вони скоса зиркнули на Беті.
— I ними, зрештою, легко управляти, — прошепотiв один.
— Валері? — спитав сержант Колон.
— Якісь проблеми? — стала на диби Беті.
— Ні! Ні. Гарне ім’ячко для віслюка, Н… Беті.
— Стійте, де стоїте, — звелів один із вартових. — Ми скоро повернемося.
— А це що означає? — запитав Колон, дивлячись їм у спину.
— О, вони, мабуть, пішли по килим, — припустив хтось.
— Добре, але я не бачу, як це має допомогти, — мовила Беті.
— Літальний килим.
— А, ясно, — прорік Колон. — В Академії є таких пару…
— В Урі є Академія?
— О, так, — мовив Патрицій. — А звідки, по-вашому, Ал знає, хто такий віслюк?
І знову сміх розвіяв усі сумніви. Колон непевно всміхнувся.
— А мені добре вдається корчити з себе ідіота, чи не так? — сказав він. — Воно якось само виходить!
— Прекрасно, — мовив лорд Ветінарі.
Згори знову долинуло сердите ревіння.
— Проблема в тому, що їх усі забрали для воєнних цілей, — озвався хтось позаду них.
Неподалік впав, розбившись на друзки, шматок саману[27].
— Але судячи з того, як він там борсається, то однаково впаде.
— Ану ж я зможу переконати його спуститися, — запропонував Патрицій.