— Не вийде, ефенді. Ви не зможете обійти його на сходах, не зможете його розвернути, і вниз він теж не позадкує.
— Потрібно зважити ситуацію, — мовив Патрицій.
Він забіг у таверну і зразу ж повернувся. Вони дивились, як він заходить всередину, і чули, як він підіймається сходами.
— Мало би вийти, — мовив чоловік позаду Колона.
Через якийсь час ревіння затихло.
— Бачите, він не може розвернутися. Надто вузько, — озвався віслючий знавець. — Не розвернеться і не позадкує. Добре відомий факт.
— Завжди знайдеться найрозумніший, правда, Беті? — сказав Колон.
— Та. Завжди.
У вежі було тихо-тихо. Кілька людей із натовпу прикипіли до неї поглядами.
— Можливо, три-чотири людини і могли би піднятися сходами, що нереально, і совати кожну лапу по черзі, якби були готові до того, що їх копатимуть чи загризуть до смерті…
— Гаразд, гаразд, відійдіть від вежі, будь ласка!
Повернулися вартові. Один із них ніс скручений килим.
— Так, так, розступіться…
— Я чую стукіт копит, — сказав хтось.
— О, так, ніби наш друг у фесці спускає віслюка вниз по сходах?
— Постривайте, я їх теж чую, — сказав Колон.
Тепер усі втупилися в двері.
Лорд Ветінарі вийшов з мотузкою в руках.
Хтось позаду Колона сказав:
— Гаразд, це лише шматок мотузки. Він, певно, цокав кокосовими шкаралупами.
— Які він надибав у мінареті?
— Які він мав із собою, ясно що.
— Хочеш сказати, він тягає зі собою кокосові шкарлупи?
— Неможливо розвернути віслюка в… гаразд, це несправжня віслюча голова…
— Вона ворушить вухами!
— На мотузці, на мотузці — гаразд, це віслюк, добре, але не той самий віслюк. Цього він тримав у прихованій кишеньці… не треба так на мене дивитися. Я бачив, як вони це роблять із голубами…
Тоді навіть скептик замовк.
— Віслюк, мінарет, — сказав лорд Ветінарі. — Мінарет, віслюк.
— Отак просто? — не повірив своїм очам вартовий. — Як ви це зробили? Це якийсь фокус, так?
— Звісно, що так, — погодився лорд Ветінарі.
— Я знав, що це всього лише фокус.
— Так, це був усього лише фокус, — визнав лорд Ветінарі.
— То… як ви все-таки це зробили?
— То ви ще не зрозуміли?
Всі аж шиї повигинали.
— Е… у вас був надувний віслюк…
— Назвіть мені причину, нащо розгулювати із надувним віслюком?
— Ну, ви…
— Причину, яку вам не соромно розповісти рідній матінці?
— А, якщо так…
— Все просто, — мовив Аль-Джібла. — В мінареті є потаємна кімнатка. Не інакше.
— Ні, ви все неправильно зрозуміли, це лише ілюзія віслюка… Ну, гаразд, дуже правдоподібна ілюзія…
Тепер половина людей згуртувалися довкола віслюка, а інші збилися в купку біля дверей мінарету, вишукуючи всередині приховані кімнати.
— Гадаю, Але, Беті, нам саме час піти, — мовив лорд Ветінарі з-за спини Колона. — Ось цією вуличкою. А щойно завернувши за ріг, кинемося тікати.
— А нашо тікати? — запитала Беті.
— Бо я щойно поцупив магічний килим.
Ваймз уже заблукав. Так, було сонце, але воно лише вказувало напрямок, обпікаючи йому половину обличчя.
І верблюд погойдувався з боку в бік. Не існувало реальних способів визначити відстань, хіба що за стадією геморою.
«Я сиджу на верблюді з пов’язкою на очах; верхи на верблюді їде д’реґ, про них кажуть, що вони найненадійніший народ у світі. Та я майже переконаний, що він мене не вб’є».
— Тож, — озвався він, м’яко похитуючись з боку в бік, — міг би вже й сказати. Чому Ахмед-71-година?
— Він вбив чоловіка, — мовив Джаббар.
— І д’реґів обурюють такі дрібнички?
— У його власному наметі! Коли той гостював у нього майже три дні! Якби він почекав ще годину…
— О, ясно. Справді погані манери. І чим цей чоловік таке заслужив?
— Нічим! Втім…
— Так?
— Він таки вбив Ель-Ісу, — судячи з інтонації д’реґа, ця обставина ніяк не виправдовувала вчинок, але задля повноти викладу її потрібно було вказати.
— Хто вона така?
— Ель-Іса — це селище. Він отруїв колодязь. Через релігійні розбіжності, — додав він. — Слово за слово… та нехай навіть так, взяти і знехтувати традицією гостинності…
— Так, розумію, це жахливо. Майже… неввічливо.
— Ця година мала значення. Дечого просто не можна робити.