— О, так. Мені сказали, що це будуть найкращі роки мого життя. Я був у Гадючому Домі. Вища школа! Вища школа! Найвищіша! — він зітхнув, як принц, і схаркнув, як верблюдар. — Заплющуючи очі, я досі пригадую смак тої особливої солодкої підливки, яку нам готували по понеділках. Боже мій, як линуть спогади… Пригадую кожнісіньку болотисту вуличку. А пан Нудль досі продає ті жахливі сосиски в тісті на Патоковидобувному тракті?
— Так.
— Той самий старий Нудль, еге ж?
— І ті самі сосиски.
— Незабутній смак.
— І не кажи.
— Ні, не треба різких рухів, сер Семюел. Інакше, боюся, мені доведеться перерізати тобі горлянку. Ти не довіряєш мені, а я не довіряю тобі.
— Нащо ти мене сюди затягнув?
— Затягнув? Мені довелося саботувати власний корабель, щоб ти мене не загубив!
— Так, але… ти… знав, як я відреагую, — у Ваймза стиснулося серце. Всі знали, як відреагує Сем Ваймз…
— Так. Хочеш сигаретку, сер Семюел?
— Я думав, ти смокчеш ті кляті гвоздики.
— В Анк-Морпорку — так. Куди б ти не пішов, завжди будь трохи чужоземцем, бо всім відомо, що чужоземці злегка пришиблені. Тим паче, ці сигарети доволі непогані.
— Свіжозібрані в пустелі?
— Ха! Так, всі знають, що хапонські цигарки крутять з верблюжого лайна, — спалахнув сірник, і якоїсь короткої миті Ваймз помітив у його світлі горбатий ніс Ахмеда, що запалив йому цигарку. — На жаль, це той випадок, коли упередження небезпідставні. Ні, ці цигарки приїхали аж із Сумтрі. Острова, де, подейкують, живуть жінки без душ. Та я особисто в цьому сумніваюся.
Ваймз побачив у пітьмі руку, що тримала пачку. На якусь коротку мить він задумався, чи зможе її схопити і…
— Як у тебе з удачею? — запитав Ахмед.
— Поганенько, мабуть.
— Добре. Чоловік має знати, скільки йому відміряно удачі. Хочеш, я скажу тобі, сер Семюел, звідки я знаю, що ти хороша людина? — У світлі висхідного місяця Ваймз побачив, як Ахмед витягає мундштук, вставляє туди цигарку і майже витончено її запалює.
— Звичайно.
— Після замаху на Принца я підозрював усіх. Але ти підозрював лише своїх. Тобі в голові не вкладалося, що це міг зробити хтось із хапонців. Бо інакше ти був би в одному ряду з такими, як сержант Колон і всіма, хто думає, що хапонські файки крутять із верблюжого посліду.
— Чий ти поліцейський?
— Скажімо так, я отримую свій пай як валі принца Кадрама.
— Тоді не думаю, що прямо зараз він тобою дуже задоволений. Ти ж мав глядіти його брата, чи не так? — «Як і я», — подумав Ваймз. Але вже що маємо…
— Так. І ми так само думали, сер Семюел. Ти думав на своїх, я — на своїх. Різниця лиш у тому, що я мав рацію. Смерть Куфури замишляли в Хапонії.
— О, та невже? Вони хотіли, щоб Варта в це повірила…
— Ні, сер Семюел. Важливо те, які думки хтось хотів навіяти тобі.
— Справді? Що ж, ти помиляєшся. Вся ця історія зі склом і піском на землі, я все… відразу… зрозумів…
Його голос затихнув.
Через якийсь час Ахмед сказав, майже співчутливо:
— Так, зрозумів.
— Дідько.
— Але в дечому ти мав рацію. Першочергово Оссі заплатили в доларах. Але потім хтось вломився до нього в кімнату і, подбавши про те, щоб більшість уламків опинились назовні, замінив гроші. І розсипав усюди пісок. Чесно кажучи, мені здалося, що пісок — це вже занадто. Навіть тупий на це не поведеться. Так вони хотіли, щоб це скидалось на кепсько спланований напад.
— Хто це зробив? — запитав Ваймз.
— А, дрібний злодюжка. Боб-Боб Крутьйойо. Він навіть до пуття не знав, навіщо це робить, але знав, що хтось йому за це заплатить. Хочу відзначити твоє місто, командоре. Бо в ньому завжди можна знайти когось, хто за гроші зробить що завгодно.
— Хтось же йому заплатив.
— Чолов’яга, якого він зустрів у пабі.
Ваймз похмуро кивнув. Дивовижно, скільки людей готові мати справу з першим-ліпшим чолов’ягою з пабу.
— В це легко повірити, — сказав він.
— Розумієш, якщо навіть грізний командор Ваймз, відомий деяким старшим хапонським політикам як непіддатливо чесна і педантична людина, якій трохи бракує кебети… навіть якщо він заперечував, що за цим стоїть його народ — що ж, світ уважно спостерігає. І скоро світ дізнається. Починати війну через якусь каменюку? Що ж… це якось дивно. Усі країни мають різні каменюки біля своїх берегів. А от починати війну через якогось заморського собацюру, який вбив чоловіка, що приїхав із мирним візитом… до цього, думаю, світ поставиться з розумінням.