— НУ ЩО, СИНИ МОЇ! ПОКАЖЕМО ЇМ, ДЕ РАКИ ЗИМУЮТЬ!
На повалені колони вистрибнули якісь постаті.
Ахмед із металевим свистом витягнув шаблю з піхов.
Ваймз побачив, як на нього летить алебарда — анк-морпоркська алебарда! — і його вуличні рефлекси враз ожили. Він не став гаяти часу, висміюючи того дурня, що вирішив використати спис проти пішого воїна, а тут же ухилився від леза, схопився за руків’я і так різко потягнув, що його власник зустрівся лицем з його піднятим черевиком.
Він відсахнувся, силкуючись виплутати меч із незвичного йому балахона. І, знову ухилившись від леза ще одної тінистої постаті, ударив ліктем у щось болюче. Звівши очі, він побачив обличчя чоловіка з піднятим мечем…
…почувся м’який звук…
…і чоловік похитнувся назад, а з його пліч злетіла здивована голова.
Ваймз стягнув із голови тюрбан.
— Я з Анк-Морпорка, придурки!
Перед ним постала кремезна постать із мечами в обидвох руках.
— Я ВІДРУБАЮ ТВІЙ ПІСТРУН, ТИ, СМЕРДЮЧИЙ… О, це ви, сер Семюел?
— Га? Віллікінсе?
— Це я, сер, — дворецький став струнко.
— Віллікінс?
— Даруйте, я на хвилинку, сер, АНУ СТОЯТИ, ВИ, КЛЯТІ СУЧІ СИНИ, я не мав уявлення, що ви тут, сер.
— Цей відбивається, сержанте!
Ахмед стояв спиною до колони. Біля його ніг уже валявся чоловік. Троє інших намагалися підступитись до валі і в той же час тримались осторонь від шаблі, якою він вертів як скажений.
— Ахмеде! Вони на нашому боці! — крикнув Ваймз.
— О, справді? Перепрошую.
Ахмед опустив шаблю і витягнув з рота мундштук. Він кивнув солдату, який хотів на нього напасти, і сказав йому:
— Добрий ранок вам.
— То ти теж один із наших?
— Ні, я один із…
— Він зі мною, — відрубав Ваймз. — Яким вас вітром сюди занесло, Віллікінсе? Тобто, сержанте Віллікінс.
— Під час патрулювання, сер, на нас напали якісь хапонські джентльмени. Внаслідок цього непорозуміння…
— …ви б його бачили, сер. Він відгриз мерзотнику носа! — втрутився солдат.
— Так, це правда, я відстоював честь Анк-Морпорка, сер. Отож, після того як ми…
— …а одному жевжику сержант засадив ножа прямісінько в…
— Будь ласка, рядовий Бурку, я доповідаю серу Семюелу про події, — урвав його Віллікінс.
— Сержанту мають вручити медаль, сер!
— Пригорща тих, хто вижили, спробували повернутися, сер, але нам потрібно було переховуватись від інших патрулів, і ми якраз думали, щоб залягти у цій споруді, коли здалека угледіли вас і цього джентльмена.
Ахмед дивився на нього з широко роззявленим ротом.
— А скільки хапонський патруль налічував людей, сержанте? — запитав він.
— Дев’ятнадцятеро, сер.
— Доволі точна цифра, зважаючи на обставини.
— Я вже їх опісля перерахував, сер.
— Тобто, ви їх усіх убили?
— Так, сер, — спокійно відповів Віллікінс. — Проте в нас теж були втрати, сер. П’ятеро людей. Не рахуючи рядових Гобблі та Вебба, сер, які загинули внаслідок цього прикрого непорозуміння. З вашого дозволу я їх приберу.
— Бідолахи, — мовив Ваймз, свідомий, що їм це мало допоможе, але, з іншого боку, їм вже нічого не допоможе.
— Мінливість війни, сер. Рядовому Гобблі, якого друзі звали Рудик, було дев’ятнадцять, і він жив на Павучій вулиці, де ще донедавна він крутив шнурки для черевиків, — Віллікінс взяв руки покійного і потягнув за них. — Він залицявся до юної леді на ім’я Ґрейс, світлину якої він люб’язно показав мені минулої ночі. Працює покоївкою в леді Вентурі, якщо я правильно зрозумів. Будьте такий ласкавий, передайте мені його голову, сер, я візьмуся за це, ТИ ЧОГО РОЗСІВСЯ, ЗАМАЗУРА, АНУ ВСТАНЬ, БЕРИ ЛОПАТУ, ЗНІМИ ШОЛОМА, ПРОЯВИ ЯКУСЬ ПОВАГУ, НУ Ж БО, КОПАЙ!
Біля Ваймзового вуха війнула хмарка диму.
— Я знаю, що ти думаєш, — мовив Ахмед. — Але це і є війна, сер Семюел. Прокинься і вдихни запах крові.
— Але… тільки щойно вони були живі…
— Твій друг знає, як це працює. А ти — ні.
— Він дворецький!
— І? Тут або вбивай, або вмирай, дворецький чи ні. Ти не природжений воїн, сер Семюел.
Ваймз тицьнув йому кийком до обличчя.
— Я не природжений вбивця! Бачиш це? Бачиш, що тут написано? Моє завдання — підтримувати мир! Якщо для цього мені треба вбивати людей, значить, я читаю не ту інструкцію!