Віллікінс підійшов непомітно, піднімаючи інший труп.
— Мені не пощастило багато дізнатися про цього юнака, — сказав він, потягнувши його за скелю. — Ми звали його Павук, сер, — продовжив він, випрямившись. — Він поганенько грав на губній гармошці і тужив за домом. Хочете чаю, сер? Рядовий Сміт якраз заварює. Е… — Дворецький ввічливо кашлянув.
— Так, Віллікінсе?
— Я не дуже хочу піднімати це питання, сер…
— Ну ж бо, піднімай, чоловіче!
— У вас, бува, немає печива, сер? Мені соромно подавати чай без печива, але ми вже два дні нічого не їли.
— Але ж ви патрулювали!
— У пошуках, сер, — Віллікінс зніяковів.
Ваймз був вражений.
— Тобто Іржавський навіть не почекав, щоб взяти їжу?
— О, ні, сер. Просто виявилося…
— Ми зрозуміли, шо шось не так, коли діжки з бараниною почали вибухати, — пробубнів рядовий Бурк. — Печиво теж було доволі шипуче. Виявилось, шо клятий Іржавський накупив усякого, шо навіть рушникоголовий не взяв би до рота…
— А ми їмо все, — урочисто мовив Ахмед-71-година.
— РЯДОВИЙ БУРКУ, КЛЯТИЙ ЧОЛОВІЧЕ, ЯК ТИ ГОВОРИШ ПРО СВОГО КОМАНДИРА, ТЕБЕ БУДЕ ПОКАРАНО, перепрошую, сер, але ми трохи слабуємо.
— Давно не ласували носами? — хмикнув Ахмед-71-година.
— Ах-ха, сер, — відреагував Віллікінс.
Ваймз зітхнув.
— Віллікінсе… коли закінчите, я хочу, щоб ви зі своїми людьми пішли зі мною.
— Гаразд, сер.
Ваймз кивнув Ахмеду.
— І ти теж, — сказав він. — Тепер ми стоїмо на роздоріжжі.
Стяги тріпотіли на розпеченому вітрі. Списи виблискували на сонці. Лорд Іржавський обвів поглядом свою армію і відзначив для себе, що вона добра. Тільки нечисленна.
Він нахилився до свого ад’ютанта.
— Втім, не забуваймо, що коли генерал Тактикус захопив Ал-Ібійський Перехід, противник мав кількісну перевагу над його військом десять до одного, — нагадав він.
— Саме так, сер. Однак, наскільки мені відомо, всі воїни їхали на слонах, сер, — зауважив лейтенант Шершеннь. — І мали непоганий запас провізії, — додав він багатозначно.
— Можливо, можливо. А ось кіннота лорда Горешпильки якось напала на могутню Псевдопольську армію, і їх тепер прославляють у піснях і легендах.
— Але вони всі загинули, сер!
— Так, так, але ж яка знаменита була битва. Яка дитина зараз не знає історію про нещасну сотню ефебців, які перемогли цілу цортську армію? Справжня перемога, еге ж? Еге ж?
— Саме так, сер, — похмуро мовив помічник.
— О, то ти це визнаєш?
— Так, сер. Звісно, деякі тлумачі подейкують, що їм допоміг землетрус.
— Принаймні ти визнаєш, що Семеро Героїв з Герґена поклали на лопатки Великоногих, хоч їх було в сотню разів менше?
— Так точно, сер. Але це матусині казочки, сер. Цього не було насправді.
— Ти називаєш мою матінку брехухою, хлопче?
— Аж ніяк, сер, — хутко заперечив лейтенант Шершеннь.
— Тоді ти підтверджуєш, що Барон Хуткотрутень самотужки переміг армію Сливового пудингу і з’їв їхню Султану?
— Я йому заздрю, сер, — лейтенант знову зиркнув на шеренги. Чоловіки були дуже голодні, хоч Іржавський віддавав перевагу слову «стрункі». Все було би ще гірше, якби їм на шляху не трапились опади варених лобстерів. — Е… як гадаєте, сер, може, варто попіклуватися про бойові порядки, зважаючи на те, як мало часу в нас залишилося?
— Як на мене, у них все чистенько. Відважні чоловіки жадають боротьби!
— Так точно, сер. Але я мав на увазі… краще… гм… розташування, сер.
— Все добре з розташуванням. Дуже гарно вишикувані! Хіба ні? Сталева стіна, готова проштрикнути чорне серце хапонського агресора!
— Так точно, сер. Але — я розумію, що це навряд чи станеться, сер — але може бути так, що після того, як ми проштрикнемо серце хапонського агресора…
— …чорне серце… — виправив його Іржавський.
— …чорне серце хапонського агресора, сер, руки хапонського агресора, його ота і ота роти, сер, класично візьмуть нас у лещата.
— Пробивна сталева стіна була неабияк успішна під час другої війни з Квірмом!
— Ми її програли, сер.
— Але були збіса близькі до перемоги!
— Та однаково програли, сер.
— Лейтенанте, ким ти працював, коли був цивільним?
— Геодезистом, сер, і я вмію читати хапонською. Саме тому ви дали мені звання офіцера.
— То ти не вмієш воювати?
— Тільки рахувати, сер.
— Пф-ф! Прояви трохи відваги, чоловіче. Хоч закладаюсь, тобі не доведеться. У Шайтана Хапонського духу не стане розпочати битву. Він відступить, як тільки скуштує нашої сталі!