І знову Ваймзу здалося, що йому кажуть одне, а він чує зовсім інше.
— Я не… — почав він.
— Є важливіші проблеми.
— Але…
— Хай там як, бездоганна робота.
— Є великі злочини і дрібні злочини, ви це хочете сказати? — запитав Ваймз.
— Чом би вам не взяти заслужену відпустку, сер Семюел? Ви, — Ветінарі ледь помітно всміхнувся, — людина дії. Ви маєте справу з мечами, погонями і фактами. Тепер, на жаль, настав час для людей слова, які мають справу з обіцянками, недовірою і різними думками. Для вас війна закінчилась. Насолоджуйтесь сонцем. Думаю, ми всі незабаром повернемося додому. А вас, лорде Іржавський, я попрошу залишитися…
Ваймз зрозумів, що його вимкнули. Він крутнувся і вийшов із намету.
Ахмед пішов слідом за ним.
— Це твій господар?
— Ні! Він всього лише платить мені зарплату!
— Часто важко побачити різницю, — співчутливо мовив Ахмед.
Ваймз всівся на пісок. Він не знав, як йому вдавалося стояти на ногах весь цей час. Тепер перед ним майоріло щось схоже на майбутнє. Він не мав ані найменшої гадки, що в ньому буде, але воно було. А ще п’ять хвилин тому не було. Тепер він хотів говорити. Це дозволяло йому не думати про список загиблих бісика-органайзера. Він звучав так… переконливо…
— А що на тебе чекає? — спитав він, відганяючи від себе цю думку. — Маю на увазі, коли все закінчиться. Твій бос не буде тобою задоволений.
— О, мене проковтне пустеля.
— Він пошле по тебе людей. Він здатний на таке.
— Пустеля і їх проковтне.
— Не пережовуючи?
— Повір мені.
— Так не мало бути! — крикнув Ваймз, більше до неба. — Розумієш? Іноді я мрію мати справу з великими злочинами, творити закони для країн, а не тільки для людей, а такі люди, як він…
Ахмед допоміг йому піднятися і поплескав по плечу.
— Я знаю, як це, — сказав він. — Я теж мрію.
— Справді?
— Так. Здебільшого про рибу.
Натовп заревів.
— Здається, хтось результативно сфолив, — припустив Ваймз.
Вони так-сяк видерлись на дюну і стали дивитися. Хтось відокремився від сутички і, похитуючись, попрямував у напрямку хапонських воріт, роздаючи стусани направо і наліво.
— Цей чоловік, бува, не твій дворецький? — запитав Ахмед.
— Так.
— Хтось із твоїх солдатів сказав, що він відкусив якомусь чолов’язі носа.
Ваймз стенув плечима.
— Можу уявити. Його так пересмикує, коли я не користуюсь спеціальними щипцями для цукру.
Біла постать рішуче пройшла повз шарпанину між гравцями і дмухнула у свисток.
— А цей чоловік, я так розумію, твій король.
— Ні.
— Справді? Тоді я королева Панджитрум із Сумтрі.
— Морква такий же полісмен, як і я.
— Такий чоловік, як він, може надихнути пригорщу знедолених бійців завоювати країну.
— Гаразд. Тільки якщо він робитиме це у свій вихідний.
— Він також виконує твої накази? Ти дивовижний чоловік, сер Семюел. Але я не думаю, що ти би вбив Принца.
— Ні. Але якби я його вбив, ти би вбив мене.
— О, так. Обурливе вбивство на очах у свідків. Я, зрештою, полісмен.
Вони дійшли до верблюдів. Коли Ахмед приготувався вилізти, один із них повернув голову, передумав плювати в нього і натомість поцілив у Ваймза. З неймовірною точністю.
Ахмед озирнувся на футболістів.
— У Хапоністані кочівники грають у дуже схожу гру, — сказав він. — Але на конях. Ціль — провести об’єкт довкола воріт.
— Об’єкт?
— Мабуть, краще думати про ту річ як про якийсь «об’єкт», сер Семюел. А тепер, думаю, мені слід рушати. В горах чигають злодії. І там чисте повітря. Ти знаєш, у поліцейських завжди багато роботи.
— Думаєш якось повернутися в Анк-Морпорк?
— А ти хочеш мене там бачити, сер Семюел?
— Це відкрите місто. Але обов’язково забіжи в Псевдополь-Ярд, коли приїдеш.
— Ах, згадаємо старі добрі часи.
— Ні. Ти віддаси цей меч. Ми дамо тобі розписку, і ти зможеш його забрати, коли поїдеш.
— Доведеться мене вмовляти, сер Семюел.
— О, я думаю, мені достатньо раз попросити.
Ахмед засміявся, кивнув Ваймзові і поїхав. Кілька хвилин він був обрисом на тлі стовпа пилу, а тоді рухомою цяткою в мареві, а затим пустеля його проковтнула.
День добігав кінця. В наметі зібралися різні хапонські службовці і деякі анк-морпоркці. Ваймз кілька разів наближався до нього і чув, як там про щось збуджено сперечалися.