Позаду них роздались роздратовані крики. З намету, все ще сперечаючись, почали виходити чоловіки. Серед них був лорд Іржавський. Він озирнувся довкруж, звертаючись до своїх товаришів. Тоді він помітив Ваймза і розлючено кинувся до нього.
— Ваймзе!
Ваймз підвів погляд, а рука застигла в повітрі на півшляху до сигари.
— Щоб ти знав, ми могли виграти, — заричав Іржавський. — Ми могли виграти! Але нас зрадили, коли успіх був так близько!
Ваймз витріщився на нього.
— І це ти винен, Ваймзе! Ми тепер станемо посміховиськом для Хапонії! Ти знаєш, як ці люди високо цінують репутацію, а ми її втратили! Ветінарі кінець! І тобі теж! І твоїй безглуздій, безпородній, боягузливій Варті! Що ти на це скажеш, Ваймзе, га?
Вартові сиділи, як вкопані, чекаючи, що Ваймз на це відповість. Чи бодай поворухнеться.
— Га? Ваймзе?
Іржавський потягнув носом.
— Що це за запах?
Ваймз повільно перевів погляд на свої пальці. З них піднімався дим. Було ледь чутно шипіння.
Він встав, ткнувши пальці Іржавському під ніс.
— Візьми, — сказав він.
— Це… якийсь трюк…
— Візьми, — повторив Ваймз.
Заворожений, Іржавський лизнув пальці й обережно взяв жаринку. — Не болить…
— Ні, болить, — спокійно заперечив Ваймз.
— Хоча… а-а-а!
Іржавський відстрибнув, кинув жаринку і взявся смоктати вкриті пухирцями пучки пальців.
— Штука в тому, щоби не зважати на біль, — сказав Ваймз. — А тепер забирайся.
— Тобі ще недовго залишилося, — прошипів Іржавський. — Почекай, поки ми повернемося до міста. Тільки почекай, — він покрокував геть, тримаючись за поранену руку.
Ваймз повернувся назад і сів біля багаття. А потім сказав:
— Де він зараз?
— Пішов назад до шеренг, сер. Здається, він наказує солдатам повертатися додому.
— Він нас бачить?
— Ні.
— Точно?
— Дуже багато людей заступають йому шлях, сер.
— Ти точно в цьому переконаний?
— Ну хіба він бачить крізь верблюдів, сер.
— Добре, — Ваймз засунув пальці в рот. Його обличчям котився піт. — Чорт чорт чорт! У когось є холодна вода?
Корабель капітана Дженкінса знову був на плаву. Але для цього довелося багато копати і неабияк пововтузитися з дерев’яними колодами. Не обійшлося і без допомоги хапонського капітана, який вирішив, що патріотизм не повинен ставати на шляху прибутку.
Він з екіпажем відпочивав на березі, коли у них за спинами долинуло гукання.
Він примружився, дивлячись проти сонця.
— Це… це ж не Ваймз, правда?
Екіпаж витріщився.
— На борт, негайно!
Постать почала спускатися дюною вниз. Вона стрімко рухалася, набагато швидше, ніж людина може бігти сипучим піском, і до того ж рухалась зиґзаґом. Коли вона трохи наблизилася, виявилося, що це чоловік на щиті.
Він зупинився всього за кілька футів від враженого Дженкінса.
— Добре, що ви зачекали, капітане! — мовив Морква. — Красно вам дякую! Решта спустяться за хвилину.
Дженкінс знову зиркнув на вершечок дюни. Там з’явилися інші, темніші постаті.
— Це ж д’реґи! — закричав він.
— О, так. Чудові люди. Ви з ними знайомі?
Дженкінс вилупився на Моркву.
— Ви перемогли? — запитав він.
— О так. За пенальті.
Зелено-блакитне світло сочилося з крихітних віконець Човна. Лорд Ветінарі вертів важелями керування до тих пір, поки не пересвідчився, що пливе до того корабля, що треба. Він запитав:
— Що це за запах, сержанте Колон?
— Це Бет… Це Ноббі, сер, — відповів Колон, старанно крутячи педалі.
— Капрале Ноббс?
Ноббі майже зашарівся.
— Я придбав флакончик парфумів, сер. Для моєї юної леді.
Лорд Ветінарі кашлянув.
— Що саме ви маєте на увазі під «моєю юною леді»? — запитав він.
— Ну, коли вона в мене з’явиться, — уточнив Ноббі.
— А, — навіть лорду Ветінарі, схоже, відлягло.
— Тепер я на це очікую, бо сповна дослідив свою сексуальну природу, я повністю приймаю себе таким, яким я є, — сказав Ноббі.
— Приймаєш себе?
— Так точно, сер! — радісно мовив Ноббі.
— І коли ти знайдеш цю щасливицю, то подаруєш їй цей флакончик…
— Він називається «Касбові ночі», сер.