— Звісно. Дуже… квітковий аромат, чи не так?
— Саме так, сер. Там багато жасмину і рідкісних мазюк, сер.
— І в той же час навдивовижу… їдкий.
Ноббі вищирився.
— Якісні парфуми коштують грошей, сер. Пару крапель творять дива.
— От і я дивуюся.
Та Ноббі пропустив очевидну іронію.
— Я придбав їх у тій самій крамниці, де сержант купив цей горб, сер.
— А… ясно.
В Човні й так було тіснувато, а тепер весь вільний простір зайняли сувеніри сержанта Колона. Йому дозволили пройтись недовго по крамницях «придбати дещо дружині, інакше мені буде непереливки».
— Пані Колон зрадіє плюшевому горбу, чи не так, сержанте? — запитав Патрицій дещо з сумнівом.
— Саме так, сер. Вона зможе багато що на нього покласти, сер.
— І набору мідних журнальних столиків?
— І на них вона зможе щось покласти, сер.
— І, — роздався брязкіт, — набору козячих дзвіночків, декоративному кавовому чайничку, мініатюрному верблюжому сідлу і цьому… дивному флакончику з різнокольоровими смужками піску… для чого це?
— Щоби підтримувати розмову, сер.
— Хочете сказати, люди питатимуть у вас «Для чого це?», так?
Сержант Колон, схоже, був собою задоволений.
— Бачите, сер? Ми вже про це говоримо.
— Дивовижно.
Сержант Колон кашлянув і нахилом голови показав на зігнутого в три погибелі Леонарда, що сидів на кормі, обхопивши голову руками.
— Щось він притих, сер, — прошепотів він. — З нього слова не витягнеш.
— У нього зараз багато на думці, — сказав Патрицій.
Вартові якийсь час крутили педалі, але тіснота Човна заохочувала до інтимних розмов, які на суші не трапляються.
— Шкода, шо вас звільняють, сер, — мовив Колон.
— Атож, — мовив лорд Ветінарі.
— Якби були вибори, я би точно віддав за вас голос.
— Чудово.
— Я думаю, люди хочуть у лещата жорстокого правителя.
— Добре.
— Ваш попередник, Правитель Карколам, от він був безумцем. Але, як я завжди кажу, люди знають своє місце, коли Ветінарі поруч…
— Браво.
— Їм, звісно, може не подобатися їхнє місце…
Лорд Ветінарі підняв очі догори. Тепер вони плили під кораблем, і він, схоже, плив у правильному керунку. Він скерував Човен, поки не почув бум від удару корпусу об корпус, і кілька разів крутнув буром.
— Мене звільняють, сержанте? — спитав він, відкинувшись.
— Ну, е, я чув від людей Іржавського, якщо ви рат… рат…
— Ратифікую, — сказав лорд Ветінарі.
— Так, якщо ви на наступному тижні ратифікуєте цю капітуляцію, вони відправлять вас у заслання, сер.
— У світі політики тиждень — це дуже довго, сержанте.
Обличчя Колона розпливлося, як він собі уявляв, у розуміючій усмішці. Він постукав по крилу носа.
— А, політика, — сказав він. — Так би зразу і сказали.
— Ага, подивимося, хто сміятиметься останнім, еге ж? — мовив Ноббі.
— Переконаний, у вас є якийсь таємний план, — сказав Колон. — Ви добре знаєте, де курка захована.
— Бачу, неможливого обманути таких уважних спостерігачів карнавалу, що зветься життям, — сказав лорд Ветінарі. — Так, я справді дещо задумав.
Він поправив верблюжо-горбовий пуф, що насправді тхнув козлом, і з якого вже сипався пісок, і відкинувся.
— Я нічого не робитиму. Розбудіть мене, якщо буде щось цікаве.
Почалися морські пригоди. Вітер так розійшовся, що флюгер можна було прив’язати до млина. В якийсь момент з неба почали сипатися анчоуси.
А командор Ваймз пробував заснути. Дженкінс показав йому гамак, і Ваймз зрозумів, що це ще одне овече око. В цьому неможливо спати. Моряки, мабуть, виставляли їх напоказ, а справжні ліжка десь ховали. Він спробував вмоститися в трюмі й куняв, поки інші балакали в кутку. Вони дуже ввічливо трималися від нього подалі.
— Його світлість не відмовиться від усього, правда? За що ж ми тоді боролися?
— Після такого йому важко буде втримати цю роботу, це вже точно. Як сказав пан Ваймз, він паплюжить добре ім’я Анк-Морпорка.
— Анк-Морпорку і так нема чого втрачати, — то була Анґва.
— З іншої сторони, ми всі ше дишемо, — це був Щебінь.
— Ремарка справжнього віталіста.
— Пробач, Редже. Чого ти чухаєшся?
— Здається, я підчепив кляту заморську болячку.
— Перепрошую? — знову Анґва. — А що зомбі може підчепити?