— Не люблю про це говорити…
— Ти говориш із людиною, яка знає всі бренди порошку проти бліх, які їх продають в Анк-Морпорку, Редже.
— О, ну якщо вам цікаво… Миші, міс. Соромно про це казати. Я ж наче і миюся, а вони все одно знаходять, куди…
— Ти вже все перепробував?
— Крім тхорів.
— Якщо його світлість піде, хто прийде йому на зміну? — а це Смішинка. — Лорд Іржавський?
— Він і п’яти хвилин не протримається.
— Може, гільдії зберуться і…
— І будуть боротися одні з одними, як…
— …тхори, — сказав Редж. — Ліки гірші за саму заразу.
— Не занепадайте духом, Варта ж нікуди не дінеться, — це був Морква.
— Так то воно так, але пана Ваймза теж попруть. Через політику.
Ваймз вирішив далі лежати з заплющеними очима.
Мовчазний натовп чекав на пристані, поки пришвартовували корабель. Вони дивилися, як Ваймз зі своїми людьми спускався трапом. Пара людей кашлянули, і хтось вигукнув:
— Скажіть, що це неправда, пане Ваймз!
Констебль Дорфл сухо відсалютував біля підніжжя трапу.
— Корабель Лорда Іржавського Причалив Сьогодні Вранці, Сер, — відрапортував ґолем.
— Хтось бачив Ветінарі?
— Ні, сер.
— Боїться показати своє лице! — крикнув хтось із натовпу.
— Лорд Іржавський Сказав, Що Ви Мали Виконувати Свою Роботу, Шляк Би Вас Трафив, — сказав Дорфл. У ґолемів був дещо буквальний підхід до передачі прямої мови.
Він простягнув Ваймзові аркуш паперу. Ваймз взяв його і прочитав кілька перших рядків.
— Що це? «Позачергова нарада?» А це?.. Державна зрада? Проти Ветінарі? Я на це не підпишуся!
— Можна глянути, сер? — попросив Морква.
Поки всі витріщалися на ордер, Анґва єдина почула хвилю. Навіть у людській подобі вуха перевертня доволі чутливі.
Вона повернулася до трапу і глянула на річку.
Анком сунула кількафутова біла стіна води. Проносячись повз, вона піднімала човни, аж ті хиталися.
Хвиля пронеслася біля неї, засмоктавши причал так, що корабель Дженкінса ще якийсь час підстрибував. Десь на борту попадали тарілки. Тоді вона зникла, понісшись до наступного моста. Якусь мить у повітрі віяло не анкською туалетною водою[28], а морським бризом і сіллю.
З каюти визирнув Дженкінс і заглянув за борт.
— Що то було? Зміна припливу? — гукнула Анґва.
— Ми приплили з припливом, — мовив Дженкінс. — Чорт його знає. Певно, один із тих феноменів.
Анґва повернулася до групки. Ваймз уже багрянів на обличчі.
— Його таки підписала переважна більшість гільдій, сер, — казав Морква. — Насправді, всі, крім Жебраків та Швачок.
— Справді? Що ж, срати я на них хотів! За кого вони себе мають, роздавати мені такі накази?
Анґва помітила вираз болю, що пересмикнув обличчя Моркви.
— Ем… хтось же мусить віддавати нам накази, сер. Зазвичай. Ми ж не можемо самі собі віддавати накази. В тому то і є… суть.
— Так… але… не так…
— І мені здається, вони просто представляють інтереси людей…
— Оцього народу? Не треба мені цих нісенітниць! Нас би вбили, якби ми воювали! І то ми би опинилися в точно такій ситуацій, що й…
— Але ордер, схоже, таки законний, сер.
— Це… безглуздя якесь!
— Ви не подумайте, ми його не звинувачуємо, сер. Просто треба подбати про те, щоб він з’явився в Щурячу палату. Послухайте, сер, у вас були дуже непрості часи…
— Але… арештувати Ветінарі? Я не можу…
Ваймз затнувся, бо його вуха нарешті почули, що до нього намагалися донести. І тому що в цьому був сенс, чи не так? Якщо випадає можливість когось арештувати, потрібно це зробити. Не можна розвернутися і сказати «але не його». Ахмед би зверхньо засміявся. Старий Кам’янолиций перевернувся б у всіх своїх п’яти домовинах.
— Я можу, еге ж? — сумовито мовив він. — О, ну гаразд. Розішліть опис підозрюваного, Дорфле.
— В Цьому Немає Потреби, Сер.
Натовп розійшовся, пропустивши лорда Ветінарі, що ішов причалом з Ноббі та Колоном позаду. Чи принаймні схожим на Колона чудернацько деформованим верблюдом.
— Здається, я достатньо почув, командоре, — мовив лорд Ветінарі. — Будь ласка, виконуйте свій обов’язок.
— Все, що вам потрібно зробити, це піти в палац, сер. Ну ж бо…
— Ви не начепите на мене наручники?
У Ваймза відвисла щелепа.
— Чому б я це робив?
— Державна зрада — це найбільший злочин, сер Семюел. Я вимагаю наручники.