— Чоловіче, ми минали його на шляху сюди!
— А зараз його хтось бачить?
Анґва постукала Ваймза по плечу.
— Щойно ми причалили, на річці піднялася дивна хвиля, сер…
Чарівники щось схвильовано обговорили, а тоді встав Архіректор Ридикуль.
— Ваші світлості, схоже, в нас виникла проблема. Декан каже, що його там справді немає.
— Це ж острів. Ви хочете сказати, що його хтось вкрав? Ви хоч знаєте, де він є?
— Ми добре знаємо, де він, і його там немає. На його місці лише багато водоростей і уламків, — холодно відповів Декан. Він встав, тримаючи в руках невеличку кришталеву кулю. — Ми майже щовечора за ним спостерігали. Знаєте, щоб посперечатися. Звісно, з такої відстані картинка доволі нечітка…
Іржавський витріщився на нього. Але Декан був надто великим, щоб викреслити його з картини світу.
— Але ж не може цілий острів отак взяти і зникнути, — не здавався Іржавський.
— Теоретично, мій лорде, вони й з’являтися отак просто не можуть, але цей з’явився.
— Можливо, він знову затонув, — припустив Морква.
Тепер Іржавський втупився у Ветінарі.
— Ти про це знав? — зажадав він відповіді.
— Звідки мені про таке знати?
Ваймз роздивлявся обличчя присутніх.
— Ти точно щось про це знаєш! — сказав Іржавський. Він зиркнув на пана Підступпа, який хутко листав сторінки великої книги.
— Мені тільки відомо, мій лорде, що Принц Кадрам у політично небезпечний для себе час обміняв грандіозну військову перевагу на острів, який, схоже, пішов на дно, — сказав лорд Ветінарі. — Хапонці — гордий народ. Цікаво, що вони думають із цього приводу?
І тут Ваймз згадав генерала Ашала, що стояв біля престолу Принца Кадрама. Хапонці люблять успішних лідерів, подумав він. Цікаво, що стається з лідерами-невдахами? Тобто, подивіться, що ми робимо, коли ми думаємо…
Хтось його штурхнув.
— Це ми, сер, — мовив Ноббі. — Нам сказали, що в них немає волокушів, але за десять доларів можуть забацати стіл для пінг-понгу. Можемо потягнути його на трамплінчику, але сержант думає, що це буде комічно.
Ваймз вийшов із приміщення і, потягнувши за собою Ноббі, притиснув малого чоловічка до стіни.
— Куди ви подорожували з Ветінарі, капрале? І май на увазі, я знаю, коли ти брешеш. У тебе губи рухаються.
— Ми… ми… ми… просто вирушили в невеличке плавання, сер. Він наказав, щоб я нікому не говорив, що ми запливли під острів, сер!
— То ви… Під Лешп?
— Зовсім ні, сер! Ми туди не запливали! То ще та смердюча діра. Від неї тхне тухлими яйцями. Клята печера завбільшки як місто, серйозно!
— То ти, мабуть, дуже зрадів, що ви туди не запливали.
Ноббі, схоже, попустило.
— Саме так, сер.
Ваймз потягнув носом.
— Ти користуєшся якимось кремом піс… — він виправився, — якимось кремом замість гоління, Ноббі?
— Ні, сер?
— Мені пахне перебродженими квітами.
— А, це просто сувенір, який я придбав у заморському краї, сер. Він довго тримається, якщо ви розумієте, про що я.
Ваймз стенув плечима і пішов назад у Щурячу палату.
— …і мене ще більше обурює припущення, що я, знаючи про це, вів переговори з Його Високістю… а, сер Семюел. Ключі від наручників, будь ласка.
— Ти знав! Ти весь цей час знав! — заволав Іржавський.
— Лорду Ветінарі висунуть якісь обвинувачення? — запитав Ваймз.
Пан Підступп листав наступний том. Як на зомбі, у нього був неабияк схвильований вигляд. А сіро-зелений тон його шкіри суттєво позеленішав.
— Не те щоби… — пробубнів він.
— Але ще не вечір! — крикнув лорд Іржавський.
— Що ж, коли доведете його провину, обов’язково дайте мені знати, і я його заарештую, — сказав Ваймз, розімкнувши наручники.
Він чув оплески знадвору. Ніщо в Анк-Морпорку довго не трималося в таємниці. Клятого острова більше не було. І ось так все й вирішилося.
Він зустрівся поглядом із Ветінарі.
— Пощастило вам, еге ж? — сказав він.
— О, сер Семюел, курка завжди на місці. Якщо добре придивитися.
День видався чи не важчий за саму війну. Щонайменше один килим вилетів із Хапонії, а між палацом та посольством був безперебійний потік повідомлень. Біля палацу досі юрмився натовп. Щось відбувалося, і навіть якщо вони не знали, що саме, то не збиралися це проґавити. Вони хотіли стати свідками історичної події, яка могла от‑от статися.
Ваймз пішов додому. На його подив, двері відчинив Віллікінс. У нього були засукані рукави, і вдягнений він був у довгий зелений фартух.