— Ти? Як ти в біса так швидко повернувся? — здивувався Ваймз. — Пробач, це прозвучало неввічливо…
— Я обманом потрапив на корабель лорда Іржавського, сер, скориставшись загальною метушнею. Я не хотів допустити, щоб тут усе скотилося в прірву. Боюся, столове срібло у відверто жахливому стані. А садівник не має ані найменшого поняття, як його чистити. Хочу заздалегідь попросити у вас вибачення за препаскудний стан столового начиння, сер.
— Ще кілька днів тому ти відгризав людям носи!
— Ах, не вірте кожному слову рядового Бурка, сер, — сказав дворецький, коли Ваймз зайшов усередину. — Тільки один ніс.
— І потім ти біг сюди, щоб понатирати срібло?
— Не годиться занижувати стандарти, сер, — він затнувся. — Сер?
— Так?
— Ми перемогли?
Ваймз зазирнув у кругле, рожевощоке обличчя.
— Е… ми не програли, Віллікінсе, — мовив він.
— Ми ж не могли дозволити чужинському деспоту підняти руку на Анк-Морпорк, правда, сер? — запитав дворецький. Його голос ледь тремтів.
— Гадаю, що ні…
— Тож ми все правильно робили.
— Гадаю, що так…
— Садівник казав, що лорд Ветінарі обвів хапонців круг пальця, сер…
— А чому б і ні? Він інших теж дурить.
— Було би добре, сер. Леді Сибіл у Дещо Рожевій Вітальні, сер.
Коли зайшов Ваймз, вона невміло щось в’язала, але підвелася й поцілувала його.
— Я вже чула, — сказала вона. — Молодці, — вона зміряла його поглядом. Наскільки їй було видно, він був цілий і неушкоджений.
— Я не впевнений, що ми перемогли…
— Те, що ти повернувся додому живий, вже рахується за перемогу, Семе. Хоча, звісно, я би не сказала цього в присутності Вельможної Селашіль, — Сибіл помахала перед ним в’язанням. — Вона організувала комітет, щоб ми в’язали шкарпетки нашим бравим хлопцям на фронті, але виявилося, що ви повернулися. А я ще навіть до пуття не розібралася, як в’язати п’ятку. Вона, мабуть, буде незадоволена.
— Е…у мене, по-твоєму ноги, як у жирафа?
— Ем… — вона глянула на в’язання. — Може, тобі шарфик треба?
Він знову її поцілував.
— Я збираюся прийняти ванну, а тоді щось перекусити, — сказав він.
Вода була літепла. Ваймз туманно здогадувався, що Сибіл збрело в голову, ніби не гоже набирати гарячі балії, поки бушує війна. Він лежав у ванні, так що тільки ніс стирчав над поверхнею, коли почув якісь віддалені голоси впереміш із тим специфічним ґлонґґлонґ, коли ти по вуха в воді. Тоді відчинилися двері.
— Фред прийшов. Тебе викликає Ветінарі, — доповіла Сибіл.
— Вже? Але ж ми ще навіть не сіли вечеряти.
— Я піду з тобою, Семе. Він не може отак викликати тебе, коли йому заманеться.
Сем Ваймз намагався напустити на себе максимально серйозний вигляд, на який може спромогтися людина, тримаючи в руці губку.
— Сибіл, я командор Варти, а він правитель міста. Це не те саме, що піти поскаржитися вчителю, бо я погано тямлю в географії…
— Я сказала, що піду з тобою, Семе.
Човен ковзнув рейками прямо в воду. Нагору піднявся струмінь бульбашок.
Леонард зітхнув. Він свідомо вирішив не затикати його корком. Течія може віднести його куди завгодно. Він сподівався, що його закотить у найглибшу океанську западину чи навіть прямісінько за Узбіччя.
Він пройшов непоміченим крізь юрби людей, поки не дістався палацу. Зайшов у таємний коридор і, навіть не думаючи, оминув різні пастки на шляху, адже він же їх і придумав. Він дістався дверей до своєї просторої кімнати і відімкнув їх. Опинившись всередині, він знову замкнув двері і просунув ключ у шпарину під ними. А тоді зітхнув.
То ось він який, світ? Справжня божевільня, повна божевільців. Що ж, відтепер він буде обережним. Було очевидно, що деяким людям кортить усе обернути на зброю. Він заварив собі горнятко чаю. Вийшов дещо затягнутий процес, бо він тим часом розробляв кращий вид ложки та невеличкий пристрій для покращення циркуляції окропу.
Тоді він вмостився в своєму спеціальному кріслі і потягнув за важіль. Впали противаги. Вода перетекла з одного резервуара в інший. Крісло скрипнуло і перейшло в зручне положення. Леонард похмуро дивився крізь вікно мансарди. Кілька морських пташок ліниво кружляли в блакитному квадраті, ледве махаючи крилами… Згодом, коли його чай почав остигати, Леонард взявся малювати.
— Леді Сибіл? Оце так несподіванка, — мовив лорд Ветінарі. — Добрий вечір, сер Семюел, який на вас красивий шарф. Капітане Моркво, і ви тут. Будь ласка, сідайте. У нас іще багато незавершених справ.