— Мені завжди здавалось, що на Кам’янолицого Ваймза безпідставно зводять наклеп, — мовив Ветінарі.
— Я не прийму… Що? — Ваймз застопорився посеред гніву.
— Я теж так завжди вважав, — віддано мовив Морква.
Ветінарі підвівся, підійшов до вікна і, заклавши руки за спину, виглянув на Брод-Вей.
— Схоже, настав час для… переосмислення деяких старих припущень, — мовив Ветінарі.
Усвідомлення лягло на Ваймза холодним серпанком.
— Ви пропонуєте змінити історію? — запитав він. — Я правильно зрозумів? Переписати…
— О, мій дорогий Ваймзе, історія весь час міняється. Її постійно переглядають і переосмислюють, якось же нам треба займати істориків? Не можна допустити, щоб вони розгулювали вулицями з таким багажем знань і купою вільного часу. Голова Гільдії істориків цілком зі мною згідний, і я знаю, що головна роль вашого предка в історії міста дозріла до свіжого… аналізу.
— Ви вже з ним це обговорили? — запитав Ваймз.
— Ще ні.
Ваймз кілька разів то розтуляв, то затуляв рота. Патрицій повернувся до столу і взяв аркуш паперу.
— І, звісно, потрібно подбати про інші деталі… — сказав він.
— Наприклад? — хрипко мовив Ваймз.
— Герб Ваймзів, звісно ж, буде відновлено. Це важливо. Знаю, що леді Сибіл неймовірно засмутилась, дізнавшись, що вам не дозволено мати власний герб. А також коронета з навершями…
— Можете взяти цю коронету з навершями і…
— …яку ви, я сподіваюсь, одягатимете на офіційні події, такі як, приміром, відкриття пам’ятника, який так довго знеславлював місто своєю відсутністю.
Хоч раз Ваймзові вдалося випередити Ветінарі.
— Знову старий Кам’янолиций? — запитав він. — Я вгадав, так? Пам’ятник старому Кам’янолицому?
— Правильно, — мовив лорд Ветінарі. — Ясно, що не вам. Зводити статую комусь, хто намагався зупинити війну, якось не дуже, ем, статечно. Звісно, якби через вашу горду недбалість загинуло п’ять сотень солдатів, ми би вже плавили бронзу. Ні. Я думав про першого Ваймза, який спробував відкрити шлях у майбутнє, а натомість всього лиш увійшов у історію. Я думав, десь, може, на вулиці Персикового пирога…
Вони дивились один на одного, як два коти, як гравці в покер.
— Нагорі Брод-Вею, — хрипко мовив Ваймз. — Прямісінько перед палацом.
Патрицій виглянув через вікно.
— Домовились. Я милуватимусь ним.
— І впритул до стіни. Подалі від протягів.
— Обов’язково.
Якусь мить Ваймз стояв ошелешений.
— Ми втратили людей…
— Сімнадцятьох, трагічно загинули в різного роду сутичках, — підтвердив лорд Ветінарі.
— Я хочу…
— Вдовиці та утриманці отримають відшкодування.
Ваймз здався.
— Так тримати, сер! — вигукнув Морква.
Новоспечений герцог потер підборіддя.
— Але ж це означає, що я маю бути одружений на герцогині, — сказав він. — Ну й жирне слово, герцогиня. А Сибіл ніколи таке не цікавило.
— Я знімаю капелюха перед вашими глибокими пізнаннями жіночої психології, — мовив Ветінарі. — Я бачив щойно її лице. Не сумніваюся, що під час наступного чаювання з подругами, серед яких, якщо я не помиляюся, є герцогиня Квірмійська і вельможна Селашіль, леді Сибіл сидітиме цілком незворушна і нітрохи не самовдоволена.
Ваймз завагався. Сибіл була навдивовижу врівноважена жінка, звісно ж, і такі речі… Вона залишила вибір цілком за ним, чи не так?… Такі речі не… Ну, звісно, вона б не, вона… Звісно, вона б хотіла, правда? Вона би не вихвалялась, але її би гріла думка, що вони знають, що вона знає, що вони знають…
— Гаразд, — погодився він, — але послухайте, я думав, тільки король має право призначати когось герцогом. Я мовчу про всяких лицарів і баронів, бо це так, політика, але для герцога потрібно…
Він глянув на Ветінарі. А тоді на Моркву. Ветінарі сказав, що йому нагадали…
— Переконаний, якщо в Анк-Морпорку колись ще буде король, він захоче затвердити моє рішення, — м’яко мовив Ветінарі. — Але якщо в нас більше ніколи не буде короля, тоді я не бачу жодних проблем.
— Мене купили і продали, еге ж? — спитав Ваймз, хитаючи головою. — Купили і продали.
— Зовсім ні, — заперечив Ветінарі.
— Так. І не тільки мене. Всіх нас. Навіть Іржавського. І всіх тих бідолах, які пішли на вірну смерть. Ми не є частиною великої картини, правда? Нас просто купили і продали.