— Ем… пані та панове… — почав він.
— Увага, будь ласка, говорить командор Ваймз! — заревів Морква.
Ваймз зустрівся поглядом із Анґвою, яка сперлася до стіни. Вона безпорадно закотила очі.
— Так, так, дякую, капітане, — знітився Ваймз. Він повернувся до масового стовповиська найкращих представників Анк-Морпорка. Він розтулив рота. Якусь мить витріщався. А тоді стулив рота і самим лише кутиком промовив: — Що то за прищ на голові в констебля Флінта?
— Це стажер констебль Кузька Сваєрс, сер. Він любить залазити якомога вище.
— Але він гном!
— Правильно, сер.
— Ще один з ваших?
— Наших, сер, — виправив його Морква, знову вдавшись до свого докірливого тону. — Так, сер. Із минулого тижня закріплений за Відділком на Балацькій вулиці.
— О, люди добрі… — пробубнів Ваймз.
Кузька Сваєрс спіймав на собі його погляд і відсалютував. Він мав п’ять дюймів заввишки.
Ваймз спробував відновити свій психічний баланс. Довгов’язі, низенькі й високі… безпритульники й приблуди, як і всі ми.
— Я вас ненадовго затримаю, — почав він. — Ви всі мене знаєте… ну, більшість із вас, — додав він, скоса глянувши на Моркву, — і я не люблю довго говорити. Втім, я переконаний, ви всі помітили, як ситуація з Лешпом сколихнула наших людей. Скільки точиться балачок про війну. Що ж, війна — не наша турбота. Війна — турбота солдат. А нашим завданням є підтримувати мир. Дозвольте вам дещо показати…
Він відійшов і ефектно дістав щось із кишені. Принаймні так було задумано. Натомість, він із тріском видер щось, заплутане в підкладці.
— Ай… прокляття…
Він витягнув із порваної кишені блискучий чорний шмат дерева. З великим срібним навершям. Вартові зацікавлено витягнули шиї.
— Пару… ем… пару… — Ваймз добирав правильні слова. — Пару тижнів тому до мене з палацу прийшов один чоловік. І дав мені цю кляту штукенцію. На ній пише: Візнака капутана Варти, міста Анк-Морпорк. Ви знаєте, що вони ніколи нічого просто так не викидають з палацу.
Він неуважно помахав палицею, що була на диво важка.
— Погляньте, на наверші є емблема. — Тридцять вартових силкувались її розгледіти.
— І я подумав… я подумав, лишенько, я тепер маю це носити? А тоді подумав, і ще подумав, та ні, все збігається, хоч раз у житті хтось все правильно зрозумів. Це навіть не зброя, це просто річ. Вона не для використання, а просто так, аби було. Ось для чого вона. Те саме стосується уніформ. Розумієте, солдату потрібна уніформа, щоб зливатися з частиною натовпу інших частин в однакових уніформах, але форма поліцейського потрібна для того…
Ваймз затнувся. Судячи зі спантеличених облич перед ним, він будував картковий будинок на хиткому фундаменті з кількох карт.
Він кашлянув.
— Хай там як, — він продовжив, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що останні двадцять секунд потрібно забути, — наше завдання полягає в тому, щоб люди припинили боротьбу. Зараз таке коїться на вулицях. Ви вже, мабуть, чули, що вони знову формують полки. А мирне населення за бажання може до них приєднатися. Але ми не будемо збирати юрбища. Містом шириться вкрай неприємна атмосфера. Не знаю, що то буде, але нам треба бути напоготові, коли воно станеться, — він окинув оком кімнату. — Ще одне. Завтра до нас у місто прибуває новий хапонський посланець, чи як його там. Не думаю, що Гільдія найманців щось планувала з цього приводу, але сьогодні ввечері ми пройдемося маршрутом, яким ітиме чарівнича процесія. Гарне завдання для нічної зміни. А сьогодні ми всі працюємо в нічну зміну.
Вартові хором застогнали.
— Як казав один мій сержант, якщо ви не розумієте жартів, не треба було пхатися у Варту, — мовив Ваймз. — Спокійно обійдемо будинки, посмикаємо за дверні клямки, провітримо трохи уніформи. Як у старі добрі часи. Є якісь запитання? Добре. Всім спасибі за увагу.
Вартові полегшено завовтузилися, бо до них дійшло, що вони можуть бути вільні.
Морква став аплодувати.
Але не так, як середній клас підбиває низи аплодувати вершкам суспільства[4]. Він робив це щиро, і від цього було ще гірше. Кілька нових, більш піддатливих констеблів підхопили оплески, і тоді так само, як дрібні камінці тягнуть за собою обвал, кімнату заповнив звук гуманоїдів, що плескають долонями в долоні.
Ваймз дивився на те все з-під лоба.
— Як натхненно, сер! — похвалив його Морква, коли аплодисменти переросли у грім.
4
Долоні підносять під правильним кутом і радше злегка торкаються пучками, ніж плескають, поки плескач тим часом гіпнотизує публіку поглядом, ніби промовляє: «Якщо негайно не поплескаєте, відправлю в кабінет директора!» —