— Ми тільки щойно закінчили, сер. Обійшли всі порожні будівлі. На маршруті ще стоятиме додатковий загін констеблів. Крім того, ґорґульї злетять якомога вище. Ви ж знаєте, сер, як вони добре все помічають.
— Ґорґульї? Я думав, у нас є лише констебль Ринва…
— А відтепер ще й констебль Начілок, сер.
— Один з ваших?
— Один з наших, сер. Ви підписували…
— Так, так, переконаний, що підписував. Прокляття!
Порив вітру підхопив воду, що виливалася з переповненої ринви, і хльоснув її Ваймзові за карк.
— Подейкують, цей новий острів порушив потоки повітря, — мовив Морква.
— Не лише повітря, — заперечив Ваймз. — Забагато метушні довкола кількох квадратних миль дрібнозему і старих руїн. Яка кому різниця?
— Кажуть, він стратегічно важливий, — вів далі Морква, йдучи в ногу з командиром.
— Для чого? Ми ні з ким не воюємо. Ха! Але завиграшки розпочнемо війну за клятий острів, з якого користь лиш тоді, коли ми з кимось воюємо, правильно?
— Його світлість сьогодні зі всім розбереться. Переконаний, для поміркованих доброзичливих чоловіків, які збираються за круглим столом, нема нерозв’язних задач, — бадьоро мовив Морква.
«Справді, — похмуро подумав Ваймз. — Він справді переконаний.»
— Тобі багато відомо про Хапонію? — запитав він.
— Трохи читав про неї, сер.
— Кажуть, дуже піщана місцина.
— Так, сер. Вочевидь.
Десь попереду них роздався гуркіт, а за ним крик. Полісмени добре розрізняють крики. Для справжнього знавця між вигуками «Я такий п’яний, що наступив собі на пальці і не можу підвестися!» і «Стережись! У нього ніж!» пролягає глибока прірва.
Двоє чоловіків кинулись бігти.
Вузенькою вуличкою блискавично пронеслося світло. Важкі кроки розчинилися в пітьмі. За розбитою вітриною крамниці спалахнуло світло. Ваймз залетів, спіткнувшись, до середини, одним махом зірвав промоклу накидку і кинув її на вогонь посеред підлоги.
Роздалося шипіння і сморід розпеченої шкіри.
Тоді Ваймз відійшов назад, намагаючись зрозуміти, де він збіса опинився.
На нього витріщалися люди. Його мозок почав невпевнено збирати пазл: тюрбан, борода, жіночі прикраси…
— Звiдки вiн взявся? Хто цей чоловiк?
— Ем… ранок добрий? — він привітався. — Схоже, вас спіткав нещасний випадок? — він обережно підняв накидку.
В озерці шиплячого мастила лежала розбита пляшка.
Ваймз поглянув на розбиту вітрину.
— Ой…
У кімнаті також був хлопчик, зростом майже як його батько, і мале дівча, що ховалося у мами за спиною.
Ваймз відчув, як його шлунок налився свинцем.
До дверей підбіг Морква.
— Я втратив їхній слід, — сказав він захекано. — Здається, їх було троє. Нічого не видно в цій зливі… О, це ви, пане орiфф. Що тут трапилося?
— Капiтане Моркво! Хтось кинув у наше вiкно вогняну пляшку, а тодi цей безхатько влетiв досередини i загасив вогонь!
— Що він сказав? Що ти сказав? — запитав Ваймз. — Ти розмовляєш хапонською?
— Не дуже добре, — скромно мовив Морква. — Мені ніяк не виходить загортанний звук…
— Але… ти розумієш, що він сказав?
— А, так. Між іншим, він вам страшенно вдячний.
— Все гаразд, пане орiфф. Вiн вартовий.
— Але ти розмовляєш…
Морква опустився на коліна і глянув на розбиту пляшку.
— О, ну знаєте, як воно. Приходиш у нічну зміну по гарячу булку з кмином і заводиш балачку. Ви, мабуть, теж розумієте окремі слова, сер.
— Ну… віндалу, може, але…
— Це Палаюча бомба, сер.
— Я в курсі, капітане.
— Дуже кепсько. Хто б міг це зробити?
— Просто зараз? — запитав Ваймз. — Пів міста, гадаю.
Ваймз безпорадно зиркнув на Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пана Ґоріффа. Заледве пригадав обличчя пані Ґоріфф. Їхні обличчя… нічим не вирізнялися. Вони зазвичай були по той бік рук, що простягали тобі порцію карі чи кебабу. Іноді тут хазяйнував хлопчина. Крамниця відчинялася двічі на день: спозаранку і пізнього вечора, коли вулицями заправляли пекарі, злодії та вартові.
Ваймзу ця місцина була відома як «Пересічні поживки». Ноббі Ноббс якось сказав, що Ґоріфф шукав таке слово, що означало б звичайний, повсякденний, простий і розпитував усіх довкола доти, поки не почув саме те, яке сподобалося йому за звучанням.